РОЗДІЛ ІІІ. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

УКРАЇНЦІВ У СХІДНІЙ ДІАСПОРІ

В СРСР на протязі всього часу існування цієї країни поняття “діаспора” вважалося закритим для “радянського народу”, адже будь-які переселення в межах країни, з точки зору офіційної ідеології, не сприймались як імміграція. Українське населення, хоча й було позбавлене в межах власної етнічної території права розвивати власну мову і культуру за своїм бажанням, на далекому Сході в Сибіру, Казахстані, на Кавказі така можливість з’являлась частіше. Саме тому велика частина українського населення після репресивних заходів радянського режиму у 30 – 50-х рр. ХХ ст. не поверталась на батьківщину, а залишалась на місці попереднього проживання. Відштовхуючись від досліджень української історіографії, не можна сказати, що вони користувались там такими ж обмеженнями, як і в Україні, хоча й були певні особливості їхнього проживання в даних землях.

Упродовж короткого часу в кінці 1920-х на початку 1930-х рр. в Росії існу-вала досить розвинута культурно-освітня інфраструктура для забезпечення культурно-просвітницьких потреб українців: тільки на Північному Кавказі працювало понад 1 тис. державних українських шкіл, 12 педагогічних технікумів, педагогічних інститутів, кафедра української літератури при Краснодарському педінституті; у Нижньоволзько-му краї рідною мовою навчалося 46 тис. українських дітей, було три українські педтехнікуми, радпартшкола, сільськогосподарський технікум; українські газе-ти виходили у Воронежі, Катеринодарі, Ростові, Новоросійську, Саратові, Самарі, Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську; у Москві працювало українське видавництво, в Ленінграді – Український драматичний театр “Жовтень” (1930 – 1932 рр.); у 1931 р. тільки у видавництвах Північного Кавказу було видано 149 книжок українською мовою загальним накладом 968 тис. примірників. За планом 1932 р. тут передбачалося видати вже близько 600 назв сукупним тиражем 4 млн. 800 тис. примірників [1, с.115].

На Далекому Сході ще в 1917 – 1922 рр. українці створили свої організації, кооперативи, мережу шкіл, друковані видання, заклади культури, власні пред-ставницькі органи, сформували 24 національні українські райони. Вони були об’єднані в рамках Далекосхідної Республіки, яка Гарантувала українцям широку національну автономію, своєрідне державне утворення – Зелену Україну (Нову Україну). Було створено відповідну управлінську структуру – Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних рад, сформовано українські військові частини. Діяло понад 700 українських шкіл, педтехнікуми, український відділ педінституту, Український пересувний драматичний театр, масовими тиражами виходили українські книжки, газети, журнали [31, с.23].

Після встановлення тут у 1922 р. радянської влади українське національне життя було зведено до мінімуму. У 1923 р. “Зелена Україна” припинила своє існу-вання, багатьох українців було засуджено “…за спробу відірвати Далекий Схід від Росії”. Певний час у Хабаровську ще виходила українська газета “Соціалісти-чна перебудова”, працював український педагогічний інститут (1926 – 1932 рр.).

Варто особливо наголосити про те, що нова політична ситуація, яка склалася наприкінці 1980-х рр., спричинила до піднесення національної самосвідомості багатьох етносів. Одними з перших визначилися українські громадсько-культурні об’єднання. Про це свідчить цікава статистика. Так, на початок 1995 р. на території Росії в 40 республіках, краях і областях діяли 73 українські громадські об’єднання. 32 з них (у 26 регіонах) зареєстровані у встановленому законодавством РФ порядку. Найбільше об’єднань було створено в Москві – 6, по 2 і більше – в республіках Комі та Саха (Якутія), Краснодарському, Красноярському та Приморському краях, Магаданській, Мурманській, Ново-сибірській, Сахалінській і Тюменській областях, Санкт-Петербурзі. В останні роки ХХ ст. в Російській Федерації їх налічувалося понад 90 [43, с.4].

Активно включилася в українське націона-льно-культурне відродження діаспора Європей-ської Росії, в тому числі українці, які прожи-вали на своїх історичних землях. Активну ді-яльність проявляло створене в квітні 1989 р. об’єднання “Славутич” у Москві, очолюване пе-ршим українським льотчиком-космонавтом П.Поповичем. Воно проводило велику культур-но-патріотичну роботу серед майже 450-тисячної української громади Москви і Московської області. З його ініціативи в Москві створено українську школу, бібліотеку; проводилися дні української культури, шевченківські вечори, ор-ганізовувалися факультативи з вивчення української мови при російських школах, зустрічі з українською громадськістю столиці, Підмос-ков’я та інших регіонів Росії. Видавалася укра-їномовна газета “Український кур’єр”. У Мос-кві діяв створений в 1988 р. український моло-діжний клуб, Асоціація сприяння Народному Руху України, філіал Української республікан-ської партії. Однак це були тільки перші кроки на шля-ху до широкого українського національно-куль-турного відродження в Москві. До речі, в 1934 р. у столиці колишнього СРСР працювало чотири українські школи, кілька українських театрів, хоча чисельність українців була тоді там значно меншою, ніж тепер [30, с.7].

“Серед найбільших проблем українців Мос-кви і Підмосков’я, – сказав на Першому Кон-гресі П.Попович, – була відсутність матері-альної, економічної підтримки з боку влади – і московської, і центральної” [17, с.3]. Він, зокрема, на-голосив, що і російські навчальні заклади в Ук-раїні, і російськомовні видання і театри, і ще багато іншого фінансує уряд України. Росій-ський уряд відносно українців ще не робить цього.

Спроби активізації відродження українсько-го національно-культурного життя наштовху-валися на великі труднощі і в інших регіонах. На Ростовщині, зокрема, культурно-просвітниць-ку роботу серед українців намагалися представити, за словами учасника Конгресу І.Бенеги, як пропаганду іноземної держави та вплив політики України. Аналогічна ситуація створи-лася в Молдові, де, за свідченням О.Ткаченка, в містах проводиться суцільна русифікація (“наші діти мусять ходити до російських шкіл”), а в селах – румунізація. Молдавські українці просили урядової підтримки. Адже остання ук-раїнська школа тут була закрита ще