З 1989 р. в Москві нерегулярно виходила заснована товариством “Славутич” газета “Український кур’єр” – найстарше із сучасних українських видань Росії (тираж сягав 6 тис. примірників). У жовтні 1993 р. побачила світ незале-жна газета українців Росії “Український вибір” (головний редактор – О.Руденко-Десняк), яка сприяла налагодженню тісніших зв’язків, обміну досвідом між осередками національно-культурного життя, координації діяльності та консолідації українських організацій в масштабах усієї Росії [14, с.7].

На початку 1990-х рр. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню демонструвалися українські передачі. Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Рес-публіки Башкортостан, розвивалося в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин цього полягала в тому, що україн-ське населення тут було значною мірою асимільованим. У 1989 р. українську мову рідною назвали в Оренбурзькій області 32,9% українців, у Челябінській – 36,1, Свердловській – 41,8, Пермській – 46,6, в Башкирській АРСР – 41,1, в Удмуртській АРСР – 46,6 [41, с.239].

Однією з найактивніших у Росії була і є українська громада Башкортостану – республіки в складі Російської Федерації, де за переписом 1989 р. прожи-вало майже 75 тис. українців (1,9% населення). За радянських часів у Башкор-тостані внаслідок внутрішньо-республіканських міграційних процесів від-булося розпорошення українців із районів компактного їх розселенням мину-лому. З 529 українських сіл, що існували тут у 1926 р., а на початку 90-х рр. ХХ ст. залишилося менше 50, зокрема таких, де українці становили більшість населення, – менше 20 [20, с.12].

У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української культури, пізніше реорганізоване в Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостану “Кобзар”. За його ініціативою в Башкортостані щорічно проводилися фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочистості з нагоди Дня незалежності України. було відкрито Український народ-ний дім “Мир”, де розміщена бібліотека української книжки, влаштовувалися виставки творів українського мистецтва, проходили науково-практичні конфе-ренції. В республіці діяло близько 20 українських фольклорних ансамблів, зокре-ма хори української народної пісні (при Центрі “Кобзар”), “Червона калина” в с. Санджарівка Чишмицького району, “Барвінок” (у місті Стерлітамак), а також 4 дитячі ансамблі [20, с.12].

Набув дедалі організованих форм український національно-культурний рух в районах зосередження недавніх (1970 – 1980 рр.) економічних (заробітчанських) іммігрантів (Тюменська область, північна частина Красноярського краю), від 54 до 68% яких вважали українську мову рідною. Ще в 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови, завдяки якому двічі на тиждень виходили україномовні передачі по міському радіо, було організовано розповсюджен-ня української преси, а також відкрито українську філію бібліотеки.

Інтереси української діаспори Тюменської області представляло об’єднання “Єдина Родина” (голо-ва – П.Клименко) з філіями в Ішимі й Нижньому Уренгої, а також національ-но-культурними товариствами, які входили до об’єднання: “Українська родина” (Сургут), “Українське земляцтво” (Нижнєвартовськ), “Відродження” (Тю-мень). Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадили об’єднання “Українська діаспора” (Тобольск), “Просвіта” і “Сірий клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральсь-ка асоціація українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Необхідно зазначи-ти, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувалася в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводилася до фінансування кількох посад у культурних центрах Омська, Ново-сибірська, Томська та інших міст, виділення незначних коштів для проведення культурних заходів та оплати праці вчителів недільних шкіл [49, с.145].

У районах “старої” української діаспори на півдні Сибіру (Алтайський край, Новосибірська, Омська області), де кілька поколінь українців були позбавлені будь-яких можливостей для свого національно-культурного розвитку і де частка осіб, які вважають українську мову рідною, становить у різних місцево-стях лише від 27,2 до 33,2%, процеси українського етнічного відродження відбувалися досить повільно [23, с.36].

Певних результатів у задоволенні потреб української діаспори регіону було досягнуто передусім завдяки зусиллям та ентузіазму членів українських громадських об’єднань, а також допомозі генконсульства України в Тюмені. Українські товариства Сибіру відзначали національні свята, День незалежності України, влаштовували виставки української книжки, щороку провадили фестиваль самодіяльних творчих колективів українців Західного Сибіру “Сибірські барви України”. Національно-культурне об’єднання “Україна” в Красноярську щорічно організовувлао День української культури. При товарист-вах у Сургуті й Нижнєвартовську були створені інформаційні центри. У Сургуті, Нижнєвартовську й Тобольську працювали українські недільні школи. У Тюмені не періодично виходила газета “Українці на Півночі”. Українську газету випускало також і сургутське товариство “Українська родина”. В Омську було створено український фольклорний ансамбль, діяв вокально-інструментальна група “Сірий клин”, у Новосибірську – ансамбль української народної пісні, в Красноярсь-ку – хор “Барвінок” та інші самодіяльні мистецькі колективи [49, с.144]. Хоча кожне з товариств регіону нараховувало не більше 60-70 активних членів, у масових заходах брали