У 1990-х рр. було створено українські організації та осередки на Далекому Сході. У 1989 р. тут проживало 621 тис. українців, які становили 7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. Нині тут розгорнули культурно-просвітницьку роботу українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області, Товариство української культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин Україна” та “Зелений клин Черемош” (Спаськ-Дальній), Українське товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети “Українець на Зеленому Клині” [31, с.24].

Виявляли активність українські об’єднання “Вербиченька” (Татарстан), “Лелеки” (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські організації (Тюменсь-ка область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха та інші) стали ініціато-рами розроблення угод про співробітництво їхніх регіонів з Україною (вже після проголошення останньою незалежності), створення регіональних програм розвитку української культури та освіти.

У зв’язку з демократизацією суспільно-політич-ного життя, виникненням багатопартійності, проголошенням суверенітету Укра-їни та низки республік колишнього СРСР, національно-культурний рух се-ред східної української діаспори помітно пожвавився. У різних ре-гіонах колишнього Радянського Союзу, де жили українці, почали виникати національно-культурні об’єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, ге-ографії, літератури, етнографії тощо. В бага-тьох республіках і областях створювалися укра-їнські школи, а також українські класи в іншо-мовних, здебільшого російських школах, гуртки художньої самодіяльності українознавчої спря-мованості, бібліотеки української літератури, почали видаватися українські газети, звучати в ефірі українські передачі.

На кінець ХХ – початок ХХІ ст. центром українського національного життя в Росії стала Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особи-стості була в радянські часи притягальним місцем для тисяч талановитих україн-ців. Місто й нині має потужний інтелектуальний потенціал українства. Тут існує досить розвинута інфраструктура українських культурно-освітніх та національ-них закладів, діє 6 українських об’єднань. На базі Московського державного відкритого педагогічного університету було засновано Український інститут (рек-тор – Я.Ваграменко) [44, с.1].

Однак, в межах Росії українство у своїй більшості розсіяне на території її автономних республік. Серед представників діаспори даних земель теж веласяся активна культурно-просвітницька діяльність. Зокрема, у 1994 р. було засновано Союз українок Башкортостану (голова – О.Лисенко). У 1995 р. в Уфі відбувся другий з’їзд українців Башкортостану, в роботі якого взяло участь 180 делегатів. На з’їзді обрано раду центру “Кобзар” (співголови – В.Дорошенко і В.Бабенко), накреслено перспективні плани української громади, зокрема відкриття культурного центру України в Уфі та кафедри української мови в Уфимському державному університеті [35, с.16].

На Далекому Сході також активно функціонувало етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діяла українська недільна школа, було налагоджено передачі українською мовою по міс-цевому радіо). Так, ще у березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети “Українець на Зеленому Клині” [31, с.25].

Виявляли активність українські об’єднання Вербиченька (Татарстан), “Лелеки” (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські організації (Тюменська область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха та інші) стали ініціато-рами розроблення угод про співробітництво їхніх регіонів з Україною, створення регіональних програм розвитку української культури та освіти. Важливим елементом інтеграції українських організацій у контекст соціального життя російського суспільства є те, що вони займаються не тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та дні української культури, курси вчителів-україністів РФ тощо, а й беруть участь у громадсько-політичних акціях, наприклад, у виборах до місцевих органів влади [46].

Прагнення активної частини українських товариств налагодити повноцінне національне українське життя наштовхувалося на низку перешкод, зокрема на пасивність значною мірою зденаціоналізованих українців, стримувалося гео-графічною віддаленістю від України, браком підтримки, а нерідко й протидією з боку органів влади. Простежувалася певна залежність напрямів діяльності українських громад від соціально-професійного складу їхніх членів. Відчутною є потреба в зміцненні своєрідного духовного зв’язку столичних громад як інтелектуальних провідників українства РФ з представниками інших українських товариств [1, с.120].

Однією з найгостріших проблем, з якою зіштовхуються в своїй роботі українські організації в Росії, є брак інформації з України, гостра нестача української періодики на ринку ЗМІ РФ. Потреба в українській пресі тим важливіша, що більшість засобів масової інформації Росії формує громадську думку в напрямі недопущення будь-яких обмежень для поширення й застосування російської мови в Україні. Водночас вони замовчують брак у Росії мож-ливостей для вивчення української мови або провадять тезу про те, що україн-ська мова не має перспективи. Слід особливо наголосити на необхідності досту-пу українців Росії до електронних засобів масової інформації України, оскільки саме електронні ЗМІ, які, за спостереженнями фахівців, справляють найбіль-ший вплив на формування світогляду сучасної людини, здатні зупинити процес ослаблення етнічної самосвідомості в значної частини українців Росії.

Тим часом можливість приймання теле, радіопередач з України в регіонах Росії була обмежена. Відповідні державні структури в Україні працювали над розширенням зони прийому передач Всесвітньої служби Радіо-Україна на всю територію Росії, переходом на використання там, де можливо, середньохвильових передавачів, розв’язанням питання ретрансляції в Росії програм українського телебачення як каналу духовно-культурної підтримки українства. В руслі цих зусиль у липні 1996 р. за ініціативою ОУР та за спонсорські кошти розпочалися регулярні телепередачі українською