Між Держтелерадіо України та українськими громадами Росії вже в 90-х рр. було встано-влено контакти, завдяки чому в містах Іркутськ, Якутськ, Сиктивкар, Челя-бінськ, Брянськ, Сургут місцеві ТРК періодично отримували інформацію на аудіо та відеокасетах з правом використання українських програм на місцевих радіо й телеканалах. Існувала потреба у створенні в Україні спеціальних інфор-маційних проектів для східної діаспори – циклів відео та аудіо-програм з української культури, української історії, спеціальних навчальних програм. Закріпленню цих контактів мала сприяти низка українсько-російських міжвідом-чих угод, підписаних, зокрема, по лінії Міністерства культури, інформації та націо-нальностей [46].

Окремо слід сказати про власну друковану періодику українців Росії, яка відігравала важливу роль в їхній самоорганізації, плеканні рідної мови та культури, в координації діяльності українських товариств. Останніми роками в РФ побачили світ такі газети, як “Український вибір”, “Український кур’єр”, “Український клуб”, “Тинди-Ринди”, “Невідома газета”, журнал української Фантастики “Брати”, “Інформаційний бюлетень Об’єднання українців Москви” (всі – Москва), “Криниця” (Уфа), “Рідне слово” (Челябінськ), “Українське слово” (Мурманськ), “Українська родина” (Сургут), “Козацьке слово” (Краснодар), “Український вісник” (Сиктивкар), дайджест “Забута країна” (Санкт-Петербург) та інші (всього – близько 20 видань). Найстабільніші з них – “Український вибір” (Москва) і “Криниця” (Уфа), інші ж без державної підтримки після появи кількох чисел припиняють своє існування. Деякі газети українських громад з огляду на брак фінансів видавалися в Україні, як, наприклад, “Український вісник” та “Промінь” (для українців Республіки Комі) [15, с.69].

Серед досягнень російських українців – постала організація “Інституту Тараса Шевченка”, який діяла в складі Оренбурзького університету. Очолював інститут письменник, лауреат Державної премії України Леонід Большаков. Інститутом видавалася газета “Інститут Тараса” та “Научные записки Оренбургского Института Тараса Шевченко” [7, с.148].

До активу діяльності українських об’єднань можна зарахувати розроблення та затвердження на другому з’їзді українців Башкортостану програми націона-льно-культурного відродження українського населення цієї республіки; органі-зацію численних національних фольклорних колективів (тільки в Башкортостані їх 23); проведення фестивалів і днів української культури (дні української куль-тури в Примор’ї, крайовий фестиваль української культури в Хабаровську, Волгоградський обласний фестиваль української пісні, культурницькі заходи обласного масштабу в Тюменській області, Самарі, Воронежі тощо; створення Національного центру українознавства в Башкортостані; налагодження роботи секцій та відділів української літератури в місцевих бібліотеках (Москва, Ухта Абакан, Калінінград); проведення наукових конференцій з питань україністики виставок декоративно-прикладного мистецтва та інше [20, с.12].

Чи не найскладнішим завданням, яке стояло перед українською громадою РФ, була розбудова українського шкільництва. Без своєї школи, без передачі своїм дітям знання рідної мови, культури, історії найчисельніша українська діаспора може досить швидко зникнути. Необхідним було створення цілісної системи освіти українською мо-вою, яка б включала широку мережу державних українських шкіл, класи з українсь-кою мовою навчання, кафедри україністики при вищих навчальних закладах тощо. Рішучі кроки в цьому напрямі мала б зробити Російська держава. Однак поки що переважає тенденція перекладання цих обов’язків на українські товариства [44, с.1].

Про справді широке забезпечення національно-культурних потреб україн-ської меншини в Росії сьогодні можна говорити в основному як про певний потенціал та бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій країні в майбут-ньому. Українці, які становили найчисельнішу після росіян і татар етнічну групу РФ і робили помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток цієї країни, на практиці не мали державної системи українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та телебачення рідною мовою – всього того, чим широко користується російська меншина в Україні [23, с.39].

Нагадаємо, що, за офіційною статистикою, чисельність росіян в Україні в 1989 р. становила 11,3 млн. осіб, а українців у РФ – 4,3 млн. Кількість державних російськомовних та україномовних шкіл відповідно в Україні та Росії – 2747 і 0 (інформація станом на 1997 – 1998 рр.); кількість дітей, які навчалися в російськомовних школах України та україномовних школах Росії, відповідно – 2 млн. 503 тис. і 0; кількість вищих навчальних закладів, які готують фахівців з російської мови та літератури в Україні й української мови та літератури в Росії, відповідно – 31 і 0; питома вага студентів, які навчалися російською мовою в Україні та українською в Росії, відповідно – 55,6% і 0,0%; кількість державних російських театрів в Україні й державних україн-ських в Росії, відповідно – 11 і 0; кількість державних російськомовних газет і журналів, що видавалися в Україні, та державних україномовних, що видавалися в Росії (станом на січень 1996 р.), відповідно – 1172 і 0 [23, с.40].

Труднощі періоду становлення української діаспори в Росії виявлялися не тільки в плані організаційному й полягали у бракові належних умов для реалізації українською спільнотою своїх національно-культурних потреб. Ще гострішою проблемою було, очевидно, те, що більшість українців не визначила своїх інтересів у Росії, не мала чіткого бачення свого майбутнього та майбутнього своїх дітей у цій країні саме як українців. Досі не вироблено достатньо привабливої діаспорної ідеології українства РФ, не були сформульовані конкретні вимоги до орга-нів державної влади. Вплив українських організацій на суспільно-політичне жит-тя країни був досить незначним. Великий потенціал українства в різних сферах ду-ховного життя (мистецтві, науці, освіті, засобах масової інформації), в органах державного управління, підприємницьких структурах тощо залишився неви-користаним. Бракувало належного статусу українських організацій у суспільстві, а також надійного механізму державного сприяння українській діаспорі Росії [30, с.7].

В цих умовах, враховуючи, з одного боку, високий рівень оволодіння абсо-лютною більшістю українців російською