мовою, а з другого – нетолерантність частини соціального оточення до тих, хто прагне зберегти свою національну самобутність, свою ідентичність, найлегшим для них був шлях асиміляції. Існувало чимало свідчень, що цим шляхом пішла значна частина українців Росії. Вибір іншого шля-ху – шляху діаспори – пов’язаний з багатьма додатковими труднощами й про-блемами. Очевидно, що лише невелика частина українців Росії має сьогодні таке розуміння свого морального обов’язку перед етнічною батьківщиною, яке мо-же зумовити свідомий вибір цією частиною своєї долі як долі діаспори. Останнє означає бажання та волю не тільки самим залишатись українцями й зберігати свою національну ідентичність, а й передати ці риси своїм дітям та онукам [41, с.309-310].
Зникнення в Росії в міжвоєнний період майже 5 млн. українців, які з різних причин розчинились у “російському морі”, застерігає від надмірного оптимізму в справі відродження й збереження української етнічної само-ідентичності в цій країні [41, с.310].
У другій половині 90-х ХХ – початку ХХІ ст. культурно-просвітницька діяльність українців східної діаспори суттєво зросла. Серед численних заходів українських об’єднань насамперед Москви слід відзначити проведення наукових конференцій з української історичної тематики, які викли-кають незмінний інтерес російських наукових кіл і сприяють зближенню поглядів українських та російських вчених у вивченні нашого непростого мину-лого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже друга Міжнародна конференція на тему: “Запорозьке козацтво в історії, культурі та національній самосвідомості”, присвячена 7-й річниці незалежності України [14, с.12].
У Санкт-Петербурзі не зменшувало активності Українське суспільно-культур-не Товариство ім. Т.Шевченка (голова – В.Жигло), яке здійснювало значну робо-ту щодо задоволення духовно-культурних потреб української громади міста: організовувало концерти, урочисті зібрання, присвячені національним святам та видатним постатям України, провадило лекції, зустрічі з українськими політика-ми, громадськими й культурними діячами. Помітною була діяльність Фундації культури “Пам’ятник Шевченкові” (президент – С.Шурко). Як відомо, канадський скульптор українського походження Леонід Молодожанин (Лео Мол) подарував Санкт-Петербургу статую Т.Шевченка. Мерія міста виділила місце для пам’ятника, але його встановлення затримувалося через брак каменя для постаменту. Зрештою 1998 р. питання було розв’язано: дарунком петер-буржцям став блок українського граніту з Токівського родовища на Дніпро-петровщині.
Серед різних форм організації українцями Петербурга свого національного життя заслуговують на увагу творчі об’єднання, ініціативи окремих активістів громади, зокрема “Вечорниці у Валентина” – неформальні що-недільні зустрічі, які влаштовував член товариства імені Т.Шевченка Валентин Іващенко [4, с.13].
Наприкінці 1990-х рр. активізувалися зв’язки наукових колективів вищих навчальних закладів та НАН України з кафедрами українознавства універси-тетів США, Канади, Франції, Українським Вільним Університетом у ФРН. В Україні провадилося стажування зарубіжних громадян українського поход-ження, а науковці діаспори (історики, політологи, філологи) читалися цикли лекцій в університетах та інститутах Києва й інших міст. Між Україною й діас-порою відбувається обмін літературою. Так, за сприяння громадсь-ких організацій діаспори в Києві ще з 1991 р. функціонувала Бібліотека української діаспори, велику кількість діаспорних видань передано іншим бібліотекам, уста-новам та організаціям України. У свою чергу, державні установи та громадські організації нашої держави регулярно надсилали діаспорним громадам нові книжки видавництв України [42, с.77].
Як відомо, у радянський час зв’язків з діаспорою на державному рівні не існувало. Тому лідери діаспори, попри ентузіазм і бажання бути причетними до розбудови незалежної України, через попередні образи виявляли певний час помітну обережність у спілкуванні з державними структурами України, віддаючи пріоритет контактам з громадськими організаціями. Сформовані вже стерео-типи поведінки, а також недостатнє розуміння особливостей розвитку політич-ної ситуації в Україні перешкоджали налагодженню ефективної взаємодії навіть після встановлення тісних контактів і порозуміння з офіційним Києвом. Зокре-ма, за даними експертного опитування, проведеного в 1996 р. Центром етно-соціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України (як експерти виступали діячі української діаспори та фахівці з України, які тео-ретично або практично вивчають проблеми діаспори), взаємодію західної діас-пори з Україною в політичній сфері суспільного життя ще й сьогодні гальмує не-довіра частини діячів діаспори до владних структур України, в яких, на їхню думку, переважають “…стара номенклатура, ліві сили та проросійська орієнтація” [30, с.7].
Слід визнати, що й українська держава з огляду на терміновість, багатопла-новість і складність завдань, що відразу ж постали перед нею, часто-густо запізнювалась із визначенням системної та цілеспрямованої політики щодо української діаспори. Однак логіка розвитку державотворчих процесів невдовзі привела до усвідомлення не тільки бажаності, а й життєвої необхідності формування такої політики [23, с.40-41].
З набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу. Тому цілком природно, що важли-вою складовою державної етно-політики (система заходів, спрямованих на фор-мування політичної злагоди українського суспільства при збереженні його етнічної розмаїтості шляхом утвердження рівноправних відносин і гармонійної взаємодії представників різних етносів, оптимального врахування їхніх інтересів і створення сприятливих умов для їхнього розвитку) була інтен-сифікація зв’язків з українською діаспорою – зарубіжною гілкою українського етносу, існування якої великою мірою пов’язано з наявністю постійних і різнопланових зв’язків з етнічним ядром (українською нацією) та історичною батьківщиною (Україною).
Розширилося наукове вивчення історії та проблем сучасного розвитку української діаспори. Центром етно-соціологічних та етно-політичних досліджень Інституту соціології НАН України спільно з Редакцією енциклопедії україн-ської діаспори (Чикаго, США) видавався науковий збірник “Українська діас-пора” (вийшло 10 чисел). Зазначений Центр у 1998 р. завершив розробку теми “Західна і східна українська діаспора: специфіка етно-національного само-виявлення, перспективи взаємодії з Україною”. Інститут біографічних дослід-жень Національної публічної бібліотеки України імені В.І.Вернадського спільно з рядом установ НАН України продовжувало роботу з підготовки багатотомного