Однак, вчені підкреслювали, що це не єдиний осередок просвітницького життя української діаспори. Впливові центри розвитку української культури мали місце на Далекому Сході, (про що зазначав зокрема А.Попок [27, c.54]), в Башкирії (Т.Крамарчук [20, c.12]), Казахстані (А.Попок [28, c.6]) тощо.

Натомість В.Пепа зайнявся вивченням статистичних даних щодо чисельності східної української діаспори. Він зазначав, що у період між переписами 1959 і 1989 рр. загальний позитивний для України баланс міграції з республіками СРСР “передусім із Росію” становив приблизно 1,5 млн. осіб [2, с.11]. При цьому українці становили близько половини тих, які вибували з України і лише третину іммігрантів. Тобто, виїзд українців супроводжувався заміною їх населенням інших національностей, головно, росіянами, частка яких у населенні України внаслідок цього постійно зростала: у 1959 р. – 16,9%, у 1970 – 19,4%, у 1979 – вже 22,1%.

Варто відзначити, що вітчизняна історична наука не призупинила вивчення історії української діаспори. Зокрема, у 1999 р. з під пера В.П. Трощинського та А.А. Шевченко [41] вийшла комплексна праця присвячена даній проблемі. Так, автори 15 тому збірника “Україна крізь віки” намагалися розкрити особливості утворення феномену “української діаспори”, показати причини, передумови та шляхи розселення нашого народу. Історики зробили спробу визначити перспективи проживання українців за межами етнічної території, співпраці із науковими осередками офіційного Києва тощо.

Вчені навели також певні статистичні розрахунки, у яких говорилось, що у зв’язку з погіршенням в Україні економічної ситуації (з 1994 р.) відбувалось зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України інших національностей У Росію, де економічна ситуація в той час була відносно кращою. У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки негативне сальдо з міграційному обміні населенням із Росією зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. – 72,9 тис., у 199б – 86,5 тис., у 1997 – 47,8 тис. осіб [41, с.258].

Інший сучасний дослідник діаспори О.Антонюк відзначав, що одним із важливих напрямів поглиблення взаємодії України та діаспори є розвиток індивідуальних контактів між представниками діаспори й громадянами України. На його думку, для цього необхідно передусім розвивати туризм із системою пріоритетів для українців, привести його у відповідність до міжнародних стандартів, а також вивчити можливість створення моделі суто українського туризму. Розвиток відносин у сфері індивідуальних взаємин гальмують світоглядні розходження й відчуження через тривалий брак контактів; домінування в спілкуванні з представниками діаспори матеріального інтересу з боку українців України; незадовільне організаційно-побутове забезпечення в Україні, зайві клопоти з оформленням документів на в’їзд-виїзд [1, с.122].

Питаннями взаємовідносин східної української діаспори із сучасною Україною цікавляться також російські історики, культурологи та етнологи. Зокрема О.Рязанцева, вивчаючи культурне життя представників московської групи українців, відзначала, що у процесі становленні політики щодо діаспори у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. пройдено ряд послідовних кроків, які в своїй сукупності й сформували чинне нині правове поле взаємо-відносин з діаспорними громадами, визначили головні напрями та основні зав-дання стосовно розвитку цих взаємовідносин. Найбільш повне відображення завдання налагодження зв’язків та розвитку співробітництва між Україною й українською діаспорою, створення надійного й ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів зарубіжних українців, розв’язання комплексу проблем їхнього духовно-культурного життя знайшли в Державній Програмі “Українська діаспора на період до 2000 р.”.

Вона була затверджена 22 січня 1996 р. спеціальною постановою Кабінету Міністрів України. У преамбулі до Програми, зокрема, підкреслювалося: “Незважаючи на скрутне економічне і фінансове становище, що склалося, Україна намагається надавати українській діаспорі посильну допомогу в задово-ленні її культурно-інформаційних потреб, створенні й підтримці українських культурних центрів, підготовці культурно-освітніх фахівців, проведенні спільних масових заходів, спрямованих на збереження і розвиток української культури... Україна сприяє поверненню на Батьківщину українців та вихідців з України інших національностей, які свого часу опинилися за кордоном внаслідок політи-чних репресій, масових переслідувань і депортацій. Предметом особливої турботи є особи українського походження, які проживають у зонах воєнних конфліктів” [29, с.207].

Цікавими з огляду на вивчення культурного становища українців східної діаспори є робота В.Ф. Шерсткіної. Вона дослідила, що інтереси української діаспори Тюменської області на сучасному етапі розвитку представляє об’єднання “Єдина Родина” (голо-ва – П.Клименко) з філіями в Ішимі й Нижньому Уренгої, а також національ-но-культурними товариствами, які входять до об’єднання: “Українська родина” (Сургут), “Українське земляцтво” (Нижнєвартовськ), “Відродження” (Тю-мень). Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти в Сибіру провадять об’єднання “Українська діаспора” (Тобольск), “Просвіта” і “Сірий клин” (Омськ), Центр української культури “Джерело” (Томськ), “Громада” і Український культурний центр (Новосибірськ), Уральська асоціація українців (Єкатеринбург), “Мрія” (Барнаул). Дослідник зазначала, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то й протидії з боку місцевих властей. Фактично допомога державних органів зводиться до фінансування кількох посад у культурних центрах