Проблема розселення та чисельності української діаспори Сходу цікавила В.М. Кабузана, який друкував свої наукові розвідки у Віснику Українського університету в Москві. За його даними, перші українські поселенці осіли на Далекому Сході та в Середній Азії ще на-прикінці 80-х років XIX ст., після спорудження залізниці Ташкент – Красноводськ. Українські селяни селилися в районах Прикопеддазького передгір’я і освоювали родючі, але засушливі землі. В 1897 р. тут налічувалося 5,2 тис. ук-раїнців. До 1926 р. це число збільшилося до 6,9 тис. (даними перепису 1907 р. українців тут зовсім не було зафіксовано), 1939 р. – до 21,8 тис., 1959 р. – 21,0 тис. З 60-х рр. ХХ ст. українська діаспора в Туркменії почала помітно розши-рюватися: в 1970 р. вона зросла до 35,4 тис., 1979 р. – до 37,1 тис. чол. У 1989 р. частка українців серед усього населення республіки становила 1,0%. У 1989 р. з Туркменії вибуло на Україну 1,6 тис. чол., в тому числі 0,4 тис. ук-раїнців. Прибуло з України в Туркменію 2,4 тис. чол., у тому числі українців – 0,6 тис., туркменів – 0,4 тис. 52,3% туркменських українців вважає рідною мовою українську [16, с.4].

О.Сєргеєва, яка вивчала специфіку утворення українських поселень у Зеленому Клині, відзначала, що на початку 1990-х рр. створення українських організацій та осередків на Далекому Сході (на тлі “Перебудови”) було особливо помітним. У 1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які становили 7,8% населен-ня регіону. За підрахунками вченої, своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження. На початку ХХІ ст. культурно-просвітницьку роботу тут активно розгорнуло українське земляцтво “Славутич-Колима” в Магаданській області, Товариство української культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), “Зелений клин Україна” та “Зелений клин Черемош” (Спаськ-Дальній), Українське товариство “Веселка” (Большой Камень), етнокультурне товариство “Київська Русь” в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по міс-цевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з’їзд українців Далекосхідного регіону (“Зеленого Клину”), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька номерів газети “Українець на Зеленому Клині” [31, с.24].

Взагалі варто зауважити, що розробка подібної теми на цьому не завершилась, її детальне вивчення продовжується і на сучасному етапі, причому за активного сприяння російської сторони (невипадково указами Президентів України Л.Д. Кучми та Росії В.В. Путіна 2002 та 2003 рр. прийнято вважати роками української культури в Росії і російської – в Україні). У зв’язку з цим чимало статейних робіт, які з’явились впродовж даного періоду були присвячені саме цій тематиці [13; 46; 49].

Таким чином варто зауважити, що дослідження питань соціально-економічного та культурно-просвітницького життя українців діаспори потребує більш глибокого вивчення, із залученням архівних матеріалів Львова, Києва, а також Фондів Президентів України, використанням бібліотечного матеріалу, який знаходиться поза межами нашої області, ну і звичайно – залученням праць іноземного походження. Відповідно існує потреба більш комплексно вивчити спадок безпосередньо діаспори, налагодити з нею тісні наукові та культурно-просвітницькі відносини. Це дозволить більш серйозно та відповідально висвітлити специфіку походження української діаспори Далекого Сходу та Середньої Азії, розкрити маловідомі та засекречені питання її розвитку, функціонування органів управління тощо.

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНЦІВ СХІДНОЇ ДІАСПОРИ У ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Історія переселення українського населення за межі своєї етнічної території тривала і насичена різноманітними подіями військово-політичного, економічного та культурно-релігійного характеру. Одними з перших активно почали втілювати процес переселення в життя запорозькі козаки, які колонізували середню течію Дніпра в пошуках кращої долі, подалі від польського засилля. Дана тенденція зберігалась близько трьох століть (XVI – XVIII ст.), допоки російський уряд на чолі з Катериною ІІ не зруйнував 4 липня 1775 р. останню Січ. Однак, українство, намагаючись і надалі шукати кращого життя активно почали освоювати кубанські землі, регіони Північного Причорномор’я, тощо. Хоча це не дало бажаних результатів, все ж таки створило всі передумови для того, щоб етнос продовжував виживати у складних для себе геополітичних та культурно-релігійних умовах.

Паралельно з цим продовжувало відбуватися заселення Сибірських земель в чому не останню роль відіграли політв’язні та звичайні злочинці. Варто зауважити, що з ХІХ – початку ХХ ст. цей регіон, а також Казахстан стали найпривабливішим місцем проживання для українства. Тут виникло цілий ряд поселень, у яких були свої школи, церкви тощо [12, с.102]. З’являлись колоністи і у Таджикистані. Українська діаспора тут відносно моло-да: вона здебільшого сформувалася уже в радян-ський час, особливо в повоєнні роки. За дани-ми перепису 1897 р., на території сучасного Таджикистану налічувалося 1,7 тис. українців. За час Першої світової та громадянської воєн частина українців виїхала на батьківщину і в 1926 р. їх залишилося тільки 1,1 тис. чол. [10, с.110]. Однак, беззаперечним лідером за кількістю прийнятих переселенців з України залишається Росія. Особливо цей процес активізувався з появою на політичній карті світу СРСР.

Зокрема, у період між переписами 1959 і 1989 рр. загальний позитивний для України баланс міграції з республіками СРСР “передусім із Росію” становив приблизно 1,5 млн. осіб [2, с.11].

Статистичні дані, а також підрахунки насамперед чисельності українського населення у Східній діаспорі поступово починає ставати відомою на загал. Зокрема, відомо, що українці в цілому (на Далекому Сході, в