Середній Азії тощо) майже завжди становили близько половини тих, які вибували з України і лише третину іммігрантів. Тобто, виїзд українців супроводжувався заміною їх населенням інших національностей, головно, росіянами, частка яких у населенні України внаслідок цього постійно зростала: у 1959 р. – 16,9%, у 1970 – 19,4%, у 1979 – вже 22,1%. Майже половина росіян України (43,3%) вказали під час перепису 1989 р., що народилися за її межами. Водночас дедалі більше українців виїжджало за межі республіки: якщо в 1949 р. поза Україною проживало 13,8% українців СРСР, то в 1989 – вже І5,4% [11, с.193].
У даний період українська діаспора поступово зростає в Таджи-кистані, Казахстані та інших Середньоазіатських республіках: в 1937 р. – до 12,5 тис., 1939 р. – до 17,4 тис. чол. Але до почат-ку 70-х рр. ХХ ст. українська громада тут не була такою чи-сельною, як в Росії: в 1959 р. – 26,9 тис., 1970 р. – 31,7 тис. чол. У 1979 р. починається помітний ріст – до 35,8 тис., у 1989 р. – до 41,3 тис. чол. (частка українців у всьому населенні респуб-ліки у відповідні роки становила 1,4%, 1,1%, 1,0%, 0,8%). 50,3% представників української; діаспори назвали рідною мовою українську [11, с.193].
Однак, під дією процесів Перебудови з Таджикистану посилилися рееміграційні про-цеси на Україну, в тому числі рееміграція ук-раїнців. У 1989 р. з Таджикистану відбуло на Україну 2,8 тис. чол., в тому числі 0,5 тис, ук-раїнців. У свою чергу з України виїхало в Тад-жикистан 1,9 тис, чол., у тому числі 0,3 тис. українців [11, с.194]. Відносно і невелика громада українців проживала в Туркменії – з 70-х рр. ХХ ст. близько 35 тис. чол. (у 1970 р. – 35,4 тис., 1989 р. – 35,6 тис.).
Перші українські поселенці осіли тут ще на-прикінці 80-х років XIX ст., після спорудження залізниці Ташкент – Красноводськ. Українські селяни селилися в районах Прикопеддазького передгір’я і освоювали родючі, але засушливі землі. В 1897 р. тут налічувалося 5,2 тис. ук-раїнців. До 1926 р. це число збільшилося до 6,9 тис. (даними перепису 1907 р. українців тут зовсім не було зафіксовано), 1939 р. – до 21,8 тис., 1959 р. – 21,0 тис. З 60-х рр. ХХ ст. українська діаспора в Туркменії почала помітно розши-рюватися: в 1970 р. вона зросла до 35,4 тис., 1979 р. – до 37,1 тис. чол. У 1989 р. частка українців серед усього населення республіки становила 1,0%. У 1989 р. з Туркменії вибуло на Україну 1,6 тис. чол., в тому числі 0,4 тис. ук-раїнців. Прибуло з України в Туркменію 2,4 тис. чол., у тому числі українців – 0,6 тис., туркменів – 0,4 тис. 52,3% туркменських українців вважає рідною мовою українську [16, с.4].
Інтенсивний, хоча дещо менший за обсягом, міграційний обмін населенням між Україною і Росією триває й після розпаду СРСР. Прикметною рисою зовнішньо-міграційних процесів початку 1990-х рр. стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України інших національностей, зокрема депортованих за етнічною ознакою. По етнічній групі українців пози-тивне сальдо міграції між Україною та іншими колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3 тис. осіб. У 1993 р. приплив українців уповільнився й позитивне сальдо по цій групі становило 68,6 тис. осіб [14, с.5].
Погіршення економічної ситуації в Україні (з 1994 р.) зумовило зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України інших національностей У Росію, де економічна ситуація в той час була відносно кращою.
У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки негативне сальдо з міграційному обміні населенням із Росією зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. – 72,9 тис., у 199б – 86,5 тис., у 1997 – 47,8 тис. осіб [41, с.258].
Загалом протягом 1992 – 1997 рр. Україна втратила внаслідок міграційного обміну з Росією 163,5 тис. осіб. Більшість міграційних втрат припадає на етніч-них росіян, чисельність яких в Україні протягом зазначеного періоду зменшила-ся за рахунок міграції на 162,2 тис. осіб. Чисельність українців, навпаки, збіль-шила за цей же період на 195,5 тис. осіб, хоча, починаючи з 1994 р., і по цій етнічній групі спостерігається негативний баланс у міграції між Україною та іншими пострадянськими державами, переважно внаслідок виїзду в Росію: у 1994 р. – 11,3 тис., у 1995 – 5,1 тис., у 1996 – 17,0 тис., у 1997 – 7,9 тис [45, с.42].
Тривалі переселення української громадськості на чужу територію змушувала їх приймати нові умови проживання, спілкування і господарства. Не випадково українці, будучи від природи працьовитими і талановитими до багатьох справ, не загубились серед маси іноземного і іномовного населення, а зробили свій вклад у їхній культурний і освітній розвиток.
Українці, які проживають на території Росії, країн Середньої Азії беруть активну участь у культурно-просвітницькому та соціально-економічному житті країн. Хоча вони позбавлені права впливати на політичні події, однак це не применшує їхнього суспільного значення. Важливим елементом інтеграції українських організацій у контекст соціального життя російського суспільства на рубежі ХХ – ХХІ ст. стало те, що вони займаються насамперед не тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та дні української культури, курси вчителів-україністів РФ