Однак не дивлячись на це, прагнення активної частини українських товариств діаспори налагодити повноцінне національне українське життя у кінці ХХ ст. часто наштовхувалося на низку перешкод, зокрема на пасивність значною мірою зденаціоналізованих українців, стримується гео-графічною віддаленістю від України, браком підтримки, а нерідко й протидією з боку органів влади. Простежувалася певна залежність напрямів діяльності українських громад від соціально-професійного складу їхніх членів. Так, у націо-нально-культурних товариствах Москви й Санкт-Петербурга переважала інтелігенція, глибоко зацікавлена питаннями розвитку національної культури, звичаїв, традицій українського народу, тоді як українські громади Сибіру, Уралу та Далекого Сходу об’єднували у своїх лавах передусім робітників, почас-ти ділових людей, які надавали перевагу в своїй діяльності економічним зв’язкам та всьому комплексу проблем, що з ними пов’язані. Відчутною була потреба в зміцненні своєрідного духовного зв’язку столичних громад як інтелектуальних провідників українства новоутвореної Російської Федерації з представниками інших українських товариств.

На сучасному етапі розвитку української діаспори Сходу повсюдно посилив-ся загальний інтерес до України, до її національно-етніч-них проблем та особливостей господарського, соціального розвитку, зовнішньоекономічних зв’язків, до її історії, географії, мови, культури, народних тра-дицій. Зроблена серйозна заявка на встанов-лення всебічних зв’язків з українським зарубіж-жям (в тому числі й зі східною діаспорою) па державному рівні. Проведений 22-23 січня 1992 р. у Києві Перший Конгрес українців схід-ної діаспори переконливо засвідчив про це [5, с.5].

На цей конгрес з’їхалося понад тисячу укра-їнців, які вболівають за українське національ-не відродження, збереження етнічної ідентичності, розбудову демократичної незалежної України. Виступи на Конгресі свідчили, з одного бо-ку, про глибокий занепад українського соціально-економічного та частково – націо-нально-культурного життя в східній діаспорі і, з другого, про початок його відродження в усіх республіках, областях, краях і автономіях колишнього Радянського Союзу.

Конгрес каталізу-вав прийняття Верховною Радою України 28 січ-ня 1992 р. Постанови про Державний прапор України, що “…являє собою прямокутне полотни-ще, як складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, і з співвідношенням ширини прапора до його дов-жини 2:3”. Конгрес (у його роботі брали участь і численні представники західної діаспори) по-казав єдність українців усього світу, зцементо-ваних ідеєю побудови Української самостійної соборної демократичної держави [14, с.10].

Однак, в соціально-економічному житті українців Росії і Сходу загалом, продовжує існувати чимало проблем, пов’язаних зокрема із правовим становищем українців у країнах Азії, зокрема – на території пострадянського простору. Не можна сказати, що без-проблемним є життя української спільноти в Росії. Зокрема, законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у цій країні стала Конституція Російської Федерації, що містить загально-визнані міжнародно-правові стандарти в царині захисту прав національних мен-шин; Закон РФ “Основи законодавства Російської Федерації про культуру”, який декларував права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності [46].

Закон РФ “Про мови народів Російської Федерації”, яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та роз-витку їхніх мов, сприяння виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та інше; Закон РФ “Про освіту”, в статті №6 якого декла-рується, що “…право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування”; Закон РФ “Про національно-культурну автономію” (НКА), прийнятий у червні 1996 р. Останній проголосив право громадських об’єднань, сформованих за національною ознакою, створювати й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм.

Згідно зі статтею №1 цього закону, національно-культурна автономія – “…це форма національно-культурного самовизначення, що становить громадське об’єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національ-ної культури”. Статтею №16 закону передбачено фінансування діяльності, пов’язаної з реалізацією прав на національно-культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти [19, с.13].

У грудні 1996 р. уряд РФ прийняв постанову “Про Консультативну Раду в справах національно-культурних автономій при Уряді Російської Федерації”. Рада мала стати дійовим представницьким органом національних меншин із дорадчими й експертними функціями, а також правом законодавчої ініціативи. Кожен державний акт, що стосується національних меншин, повинен був проходити через Консультативну Раду та одержувати її схвалення [14, с.7].

Одним із кроків у налагодженні зв’язку українців із земляками Росії стало проведення в жовтні 1993 р. першого Конгресу українців Російської Федерації, на якому було ство-рено Об’єднання українців Росії (ОУР, голова – О.Руденко-Десняк). Ця подія завершила певний етап в організаційному оформленні української діаспо-ри в РФ, результатом якого стало утворення структури об’єднань різного рівня: ОУР поширює свою діяльність на РФ у цілому, 7 об’єднань – на територію республік у складі Російської Федерації, 6 – країв, 28 – областей, міст Москва і Санкт-Петербург, 34 є міські, 2 – селищні (згідно даних кінця 1996 р.) [29, с.207].

ОУР виступило одним з ініціаторів та учасників розроблення Закону Російської Федерації “Про національно-культурну автономію”. Участь у роботі над цим законом сприяла набуттю необхідного досвіду взаємодії з державними структурами, політичними партіями та громадськими організаціями.

Значні зусилля українська громада спрямовувала й на те, щоб вивести національ-ну і відповідно – соціально-економічну проблематику вітчизняної діаспори з периферії