Положення та конкретні заходи Програми ґрунтувалися на принципах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадські та політичні права, Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних меншин; на дотриманні багатосторонніх та двосторонніх міждержавних угод.

Заходи Програми згруповані по таких основних напрямах: 1) сприяння правовому захисту українців, які проживають за кордоном; 2) розв’язання про-блем їхнього національно-культурного відродження; 3) забезпечення освітніх потреб української діаспори; 4) розвиток соціально-економічного співробітниц-тва з українською діаспорою; 5) забезпечення добровільного повернення етнічних українців на Батьківщину [46].

Основними напрямами реалізації Програми є внесення до відповідних міжнародно-правових документів положень про всебічний захист і підтримку українців у державах розселення; укладання двосторонніх угод про задоволення потреб зарубіжних українців щодо освіти, культури, науки, інформаційного та пенсійного забезпечення, туризму, спорту; сприяння культурно-освітньому відродженню та розвитку українців діаспори, сприяння репатріації осіб українського походження, які бажають повернутися на свою історичну батьківщину.

До реалізації Програми залучено Державний комітет України у справах національностей та міграції, Міністерство закордонних справ України, Міністерство освіти України, Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків та торгівлі, інші центральні органи державної виконавчої влади, Національну телекомпанію, Національну радіокомпанію, Всесвітню службу Радіо Україна, Товариство зв’язків з українцями за межами України (Товариство “Україна”), інші громадські організації та наукові установи [46].

Слід зазначити, що світове українство високо оцінило цей державний крок своєї історичної батьківщини. Затвердивши Програму щодо підтримки української діаспори, Україна вперше заявила про свій намір опікуватися долею своїх синів і дочок, які з різних причин опинилися за кордоном. Уперше на державному рівні було розроблено конкретні заходи задля духовного єднання українців світу.

Наступним важливим кроком посилення уваги держави до діаспори стало включення до нової Конституції України спеціальної статті (№12), де проголо-шується: “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави” [19, с.1].

Окреме чільне місце відводиться українській діаспорі ще в одному документі, розробленому Державним комітетом у справах національностей та мігра-ції за участю інших вищих органів державної виконавчої влади, – проекті Кон-цепції державної етно-політики України. Згідно з цим документом наша держава, керуючись нормами міжнародного права, через свою етно-політику створює умови для учас-ті української діаспори в розбудові Української держави й добивається створен-ня умов для збереження й розвитку культури, традицій і звичаїв українцями, які проживають у різних країнах світу.

Для координації діяльності органів державної влади, наукових установ і гро-мадських об єднань, що беруть участь у виконанні Програми, 23 вересня 1996 р. постановою Кабінету Міністрів України була утворена Міжвідомча координа-ційна рада з питань співробітництва з українською діаспорою. До розроблення Програми залучалися також провідні міжнародні організації української діаспори [41, с.311].

На першому своєму засіданні, що відбулося в грудні 1996 р., Міжвідомча координаційна рада констатувала, що концептуальні засади, закладені в Про-граму, виявилися в цілому вірними. Попри об’єктивні труднощі та певні суб’єк-тивні прорахунки, які виявилися під час її реалізації, заходи Програми відповідають реальним потребам діаспори в підтримці з боку нашої держави й принесли певні позитивні результати. Водночас було відзначено, що вже однорічний досвід реалізації Програми в умовах динамічних змін у становищі діаспори та складної соціально-економічної ситуації в Україні кінця 90-х рр. ХХ ст. виявив необхідність у коригуванні окремих її напрямів. Так, неадекватним сучасній потребі, а також таким, що значно перевищує фінансові можливості Програми, виявилося розроблення передбаченої нею схеми розселення осіб, що поверта-ються в Україну [41, с.312].

Координаційна рада дійшла висновку, що виконання Програми в установлені терміни й у повному обсязі ускладнюється через дві головні причини. По-перше, через обмеженість та несистематичне надходження в зв’язку із загальним складним фінансово-економічним становищем країни коштів, що надаються для фінансування заходів Програми. (Одним із можливих шляхів фінансування заходів Програми було визнано залучення до співробітництва гро-мад західної української діаспори. Робота в цьому напрямі розпочата за сприян-ня дипломатичних представництв України за кордоном). І, по-друге, через недостатню увагу міністерств, інших органів центральної виконавчої влади до тих заходів, які не потребують спеціального фінансового забезпечення [14, с.13].

Було вирішено, що Програму слід розглядати не як жорстку систему заходів, а як таку, що допускає гнучкий підхід і можливість щорічного коригу-вання відповідно до реальних потреб та наявних фінансових можливостей.

Рішення Координаційної ради помітно активізували виконання заходів Програми. Насамперед, це стосується розширення двосторонньої співпраці та співробітництва з відповідними міжнародними організаціями щодо створення міжнародно-правової бази захисту українців зарубіжжя. Для цього було укладено або підготовлено до укладення понад 15 міждержавних та міжвідомчих угод з країнами проживання українців. Вони передбачають взаємні зобов’язання сторін щодо забезпечення прав і сприяння духовно-культурному розвиткові українців у цих країнах і відповідної національної меншини в Україні [1, с.124].

Ці питання знайшли своє відображення в таких масштабних угодах, як Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (стаття №12). Крім того, Державним коміте-том України у справах національностей та міграції протягом останніх двох років підписано міжвідомчі угоди про співробітництво з Міністерством Російської Федерації у справах національностей та федера-тивних відносин (1997 р.) [1, с.120-121].

На виконання Програми зусиллями зацікавлених міністерств і