Становлення української національної школи /середина XIX – початок XX ст. /

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Національно-культурний рух на українських землях.

1.1. Розвиток українського руху проти русифікаторської політики царського уряду.

Розгортання українського руху в Галичині.

Культурно-національний поступ Буковини і Закарпаття.

Розділ 2. Розвиток освіти в підросійській Україні.

2.1. Початкова освіта.

2.2. Середня освіта.

2.3. Вища освіта.

2.4. Дошкільне виховання.

Недільні школи.

Підготовка педагогічних кадрів.

Розділ 3. Розвиток шкільництва на західно-українських землях.

3.1. Середня освіта.

Розвиток шкільництва на Буковині і Закарпатті.

Діяльність “Українського Педагогічного товариства”.

Підготовка педагогічних кадрів.

Професійно-технічна освіта.

Дошкільне виховання.

Освітня діяльність молодіжних організацій (“Сокіл”, “Січ”, “Пласт”)

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Робота присвячена одній з найважливіших проблем національного відродження – національній школі.

Історія розпорядилася так, що український народ на багато століть втратив свою незалежність і державність. Але в умовах чужоземної окупації він самовіддано боровся за відновлення своєї держави, за збереження національної культури і національної школи. За українську школу боролися Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, М. Костомаров, О. Духнович, І. Огієнко, Б. Грінченко, С. Русова та багато інших синів і дочок України, які представляли всі сфери ук-раїнської суспільності.

Нині, коли Україна здобула незалежність, на перший план вихо-дять проблеми наповнення її державного будівництва реальним змістом. Серед них однією з найгостріших є проблема становлення національної школи.

Суспільство, школа, сім'я мають виховати людей, які досконало знають минуле свого народу й, зокрема, історію шкільництва. Це сприятиме розбудові такої незалежної держави і такої національної школи, які відповідали б історичним традиціям і прагненням ук-раїнського народу. У зв'язку із сказаним зростає роль досліджень з історії боротьби українського народу за свою рідну національну школу. Саме цій меті відповідає наша робота. Дотримуючись хронологічно-проблемного викладу матеріалу, ми розкриваємо основні риси українського шкільництва в різних історичних періодах..

У роботі на основі конкретних історичних фактів показано як самобутній, високоморальний, працелюбний народ вистояв у цій не-легкій боротьбі, використовуючи найменшу можливість для розвитку рідної школи.

Аналізуючи проблеми розвитку та становлення на-ціональної школи, ми виходимо з положення про те, що успіх школи у вихованні свідомих, самовідданих патріотів забезпечується єдністю народної та наукової педагогіки, вітчизняної та світової істо-рії, національного і загальнолюдського.

Об’єктом нашого дослідження є процес становлення українського шкільництва.

Предметом дослідження є організація навчально-виховного процесу у закладах освіти.

Мета дослідження полягає у розкритті особливостей розвитку української національної школи у під російській Україні, Галичині, Буковині і Закарпатті.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети сформульовано завдання:

Проаналізувати літературні джерела з теми дослідження.

Розкрити агресивну політику царського уряду Росії і Австро-Угорщини щодо української культури і освіти.

Висвітлити боротьбу української інтелігенції проти денаціоналізації українського народу.

Охарактеризувати основні риси українського шкільництва середини XIX – початку XX століття.

Розділ 1.

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Розвиток українського руху проти русифікаторської політики царського уряду.

Середина XIX ст. відзначається тим, що після високого піднесення національної свідомості українців у Російській Україні членами Кирило-Мефодіївського братства і революцією 1848 року в Австрії, на українських землях наступила реакція, головною ознакою якої була спрямованість на денаціоналізацію українського народу.

Поразка Росії в Кримській війні зумовила реформування у всіх сферах суспільного життя, відміну кріпацтва та ін. Пожвавилася боротьба українців за свої права і свободи. Почали видаватися етнографічні матеріали, засновано український щомісячник “Основа”, точаться дискусії щодо української мови, висловлюються домагання щодо “свободи літературного розвитку й народної школи та просвіти”, викладання в школах українською мовою, організовуються не-дільні школи для народу тощо. І хоча ці домагання були дуже скромними і царський уряд водночас запевняли у відданості йому та бажанні об’єднати всіх слов’ян в один союз під “берлом ро-сійського царя”, М. Костомаров насмілився заявити, що в майбутньому слов’янському союзі “наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою з захованням єдності, заснованій не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправности й своєї власної користи” [9].

Однак царський уряд недовго виявляв толерантність до зростаючого українського руху. Розпочалася кампанія переслідування всього українського, яка перейшла в репресії, заборони, арешти, ліквідації громад, закриття недільних шкіл з українською мовою навчання, відправлення активних діячів на заслання тощо. Нарешті, в 1863 році міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи це тим, що “не було, нема й бути не може ніякої української мови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху, як пише Д.І. Дорошенко, “настав певний “антракт”, який затягнувся аж до початку 70-х років, коли рух знову оживився” [9].

Однак хоча в 70-х роках український рух і був зведений до харак-теру літературної, культурницької течії, він таїв у собі величезну по-тенціальну силу, яка була здатна “розбудити” національну свідомість українського народу. Про це свідчив той успіх, який мало українське слово, українська книжка, як тільки вони досягали народних мас. Тому російський уряд, зусилля якого були спрямовані на русифікацію українців, не міг допустити посилення українського руху. Знову за-криваються українські товариства і видання, застосовуються репресії проти українських діячів. Ці заходи увінчував таємний указ, підписаний Олександрому м. Емсі 18 травня 1876 року про абсолют-ну заборону українського письменства. Українська мова втрачала право на функціонування в школі, літературі й культурі.

Доба 80-х років і першої половини 90-х була, мабуть, найглухішою в історії українського руху [9]. Але і в цей час українство не завмира-ло. Саме в ці роки на арену суспільного