Обмежувана і переслідувана в Росії, українська думка розви-вається в Галичині, де її органами стають видавані коштом українців із Росії та за їх безпосередньої участі журнали “Зоря”, “Правда”, “Життя і Слово” та ін. Тут обмірковуються найважливіші питання українського життя й викристалізовується національна ідеологія. Зв’язки між Наддніпрянською Україною і Галичиною міцніють, що мало значний вплив на розвиток національного життя на всіх ук-раїнських землях [9].

Наприкінці XIX ст. на громадську арену виступає нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісного ук-раїнського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою культурницькою діяльністю, а хотіли завоювати для українського народу всю повноту національних і по-літичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамках власних організацій.

Весь наступний період до 1917 року був періодом енергійної бо-ротьби за національні та політичні свободи. І хоч офіційно представ-ники зорганізованого українства заявляли, що не домагаються біль-шого, як автономія, але сама думка про самостійність України, від-крито висловлена на зламі XIX і XX ст., з того часу, як наголошує Д. Дорошенко, не завмирала і знаходила все більше прихильників на українських землях.

Вивчення історичної літератури дозволяє зробити висновок, що з середини XIX ст. розпочався розвиток українського руху проти руси-фікаторської політики царського уряду, проти фальсифікації історії рідного народу, зростає активність прогресивної інтелігенції у бо-ротьбі за національну ідею, соціальний прогрес України, її освіту, науку, культуру. Особливе місце в усьому процесі посідав рух за ство-рення української школи як основи розвитку української нації, а та-кож і її державності.

Розгортання українського руху в Галичині.

Складною була суспільно-політична ситуація в Галичині. Ство-рена 2 травня 1848 року Головна Руська Рада проголосила єдність га-личан з українським народом, виступила за культурно-національну автономію Галичини в складі Австрії, вимагала навчання українською мовою у всіх типах шкіл, використання її в уряді та літературі. Скасу-вання панщини, зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі і долі, пробудило в ньому не властивий раніше потяг до поетики, освіти та культури. Взагалі 1848 рік, за висновком О. Субтельного, “знаменував переломний момент в історії західних ук-раїнців. Він покінчив з віковою інертністю, бездіяльністю та ізо-ляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення” [10].

Та “весна народів” тривала недовго. Австрійська реакція приду-шила революцію. Почалася відміна її мізерних завоювань. В цей три-вожний час галицька інтелігенція розділилася на “москвофілів” і “українофілів”. Змагання між москвофілами та національним табором точилося за такі позірно тривіальні питання, як мова, граматика, але в дійсності, як відзначає І. Лисяк-Рудницький, від його результату залежало й майбутнє української справи. Галичина була полем, де мірялися сили прихильників національного самозречення й національного самоствердження. Обидві галицькі течії діставали допо-могу з-за кордону: москвофіли отримували субсидії з Петербурга, а національні кола користувалися моральною та матеріальною підтрим-кою Наддніпрянської України. Повільним, упертим зусиллям вдалося зіштовхнути москвофільську групу з захоплених нею позицій та по-волі звести її до безсилої кліки [11].

Носіями першої хвилі народницьких прямувань у Галичині були “народовці” 60 – 70-х, а другої хвилі – “радікали” 80 – 90-х років XIX ст.

Розгортанню українського руху в Галичині дуже заважали убо-гість та економічна відсталість краю. Становище українців ускладню-валося і тим, що віденський уряд у 1860 році передав управління Га-личиною польській панівній верхівці, пожертвувавши при цьому інтересами української національності. Поляки використовували свою владну позицію для того, щоб усіма можливими способами гальмувати прогрес української спільності. Наприклад, у сеймі було “проведено” дискримінаційний для українців закон про мови викла-дання в школах Галичини і т. п.

Суспільно-політичні рухи другої половини XIX ст. розбудили до культурно-освітнього і політичного життя широкі маси населення Га-личини. Використовуючи конституційні передумови, українці зуміли створити в краї широку мережу культурно-освітніх, молодіжних і господарських товариств та організацій, які дбали про розвиток шкільництва, створювали культурно-освітні установи, видавництва тощо і таким чином впливали на формування національної свідомості населення. Було створено товариство “Просвіта”, Руське Товариство Педагогічне, товариство імені Шевченка, молодіжні товариства; ви-давалася періодична, в тому числі педагогічна, література, друкували-ся книжки, відкривалися читальні, налагоджено випуск шкільних під-ручників, творів українських письменників і т. п.

70 – ті роки в Галичині, як підкреслює М. Семчишин, виразно запозначилися в трьох аспектах: 1) у скріпленні національно-про-гресивного табору; 2) у посиленій боротьбі з москвофільським табо-ром; 3) у послідовному визріванні національної політичної думки, яка викристалізовувалась у трьох політичних партіях, що під впливом книжки Ю. Бачинського “Україна ірридента” прийняли як макси-мальну програму українську державну платформу [12].

Завдяки конституційним свободам і гарантіям Галичина ставала для всієї України осередком культурного і політичного руху. Хоча і продовжували існувати відмінності між Наддніпрянською Україною, як цілісністю, і Галичиною, проте саме взаємовідносини між ними давали багато прикладів міжрегіональної співпраці.

Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, пише І. Лисяк-Рудницький, майже без винятку походили з Наддніпрянщини. З Галичиною була тісно пов’язана праця деяких видатних східноукраїнських діячів – таких, зокрема, як М. Драгоманов і М. Грушевський. З іншого боку, після того, як указом 1876 ро-ку заборонено усяку легальну українську діяльність в Росії, Галичина стала притулком для всього українського національного руху. У Гали-чині друкувалися твори наддніпрянських письменників, які відтак перепроваджено до підросійської України. Національні досягнення Галичини служили підбадьоренням і зразком для наслідування українським патріотам під російським пануванням.