Всі вчителі шкіл, призначених для католиків, підлягали нагляду з боку церкви. Вищих шкільних інспекторів мав призначати цісар за представленням єпископів. Лише той міг лишатися вчителем, чия віра і звичаї не мали відхилень. Вчителів, що зійшли “з праведної до-роги”, звільняли з посади.

1859 рік, коли Австрія зазнала великої поразки у війні, приніс надії на зміни законодавства в державі. У справі розробки реформ проявили себе дві течії. Перша вимагала рівноправності всіх народів, при якій школи мають перестати бути виключно німецькими, а рідна мова на-бирає своїх прав у школі і стає мовою викладання. Друга течія всі сили спрямувала, за прикладом культурної боротьби в Європі і, зокрема, в Німеччині, на боротьбу з впливом церкви на народну школу [27].

Як результат боротьби цих течій, артикул 17 Основного Закону (Конституції) від 21 грудня 1867 року щодо громадянських прав нада-вав державі право управління і нагляду за освітою і всякими справа-ми, визнавав свободу мистецтв і кожної науки, право створення нау-кових (навчальних) і виховних закладів і навчання в них, а навчання релігії покладав на церкву і релігійні громади. Народна школа пере-творилась на заклад інтерконфесійний, з якого усунуто вирішальний духовний вплив церкви. Освіту і виховання віддано в руки світських людей.

25 травня 1868 року були прийняті так звані віросповідні закони, один з яких (48) визначив відносини школи і церкви так: школа не-залежна від церкви [27].

У Галичині особливо гострою була боротьба за мову викладання в школах. її метою було запровадження в школах викладання польською мовою, а українській, як мові, яка, на думку поляків, є недос-татньо розробленою, відводилось другорядне значення. Вона могла бути викладовою лише в школах реальних і нижчих гімназіях.

Коли Галичина на основі патенту від 26 лютого 1861 року одер-жала сейм, то боротьба за мову викладання стала одним із найголов-ніших питань в його роботі. Головним автором проекту закону, який охоплював мовне питання у всіх навчальних закладах Галичини, був посол українського походження, шкільний інспектор др. Е. Черкавський. Згідно з цим проектом українська мова діставала статус друго-рядної по відношенню до польської, що пояснювалось слабим розвитком літературної української мови.

Українські посли виступали проти цього проекту. Ст. Качала ка-зав, що для його народу меншим злом була німецька, ніж польська. Виходячи з того, що остання дуже подібна до української, вона за-грожує їй більшою мірою. Проект Черкавського він назвав “cyrografem dla ubicia Rusi” [28].

Незважаючи на протести послів–українців, 22 червня 1867 року сейм прийняв закон “Про мови викладові в школах Галичини”, який мав 10 артикулів.

Найбільш дискримінаційним для українців був п’ятий артикул, який впродовж наступних років неодноразово змінювався. Відповідно до цього артикула в середніх державних школах мовою викладання була польська з такими застереженнями: а) українська мова зали-шається як викладова для вивчення української мови, а також в чо-тирьох нижчих класах академічної гімназії у Львові; б) якщо родичі не менш як 25 учнів крім польської викладової мови забажають ук-раїнської мови викладання в окремих предметах навчання, то це мо-же бути запроваджено; в) у класах з українською мовою викладання обов’язковим є вивчення мови польської, в школах середніх з поль-ською мовою викладання українська мова є обов’язковим предметом, тобто залежить від освічення в тій мірі родичів; г) заснування нових державних українських шкіл може відбуватися лише на основі рішен-ня сейму; д) німецька мова має бути викладовою в другій гімназії у Львові і в нижчій реальній гімназії в Бродах.

Відповідно до наступних артикулів німецька мова була обов’язко-вою у всіх середніх школах, а викладову українську мову міг запро-ваджувати лише сейм. Прийнятий в червні 1867 року закон про мови викладання в Галичині ввійшов у суперечність з прийнятим в грудні цього ж року основним державним законом, 19–й артикул якого по-становляв: “Всі народності держави є рівноправні й кожна народність має гарантоване право зберігати й розвивати свою народність і мову. З боку держави визначається рівноправність усіх мов у школі, уряді й публічному житті. У краях, заселених кількома народностями, публіч-ні наукові інститути повинні бути так влаштовані, щоб не було при-мусу вивчати іншу краєву мову, а кожна з тих народностей мала б потрібні засоби для просвіти своєю мовою”.

Так було в законі, але інакше було в Галичині. І в закон від 22 червня 1867 року не було внесено змін, щоб привести його у відпо-відність із державним законом.

Витісненню української мови сприяло також і те, що в розпоряд-женні центральних властей від 5 листопада 1868 року було зобов’язано шкільні ради в своїй діяльності користуватися державною мовою, що також було зустрінуто в краї негативно. Ця вимога була відмінена лис-том міністра освіти до крайової ради шкільної від 9 травня 1877 року.

У 1867 році галицький сейм прийняв також закон про створення шкільної крайової ради, яка відіграла важливу роль у розвитку шкільництва. Це рішення сейму цісар затвердив своїм розпорядженням від 25 червня 1867 року. Відповідно до закону, Радою шкільною крайо-вою керував намісник. її статут став зразком для створення рад в інших краях австрійської держави.

До складу ради шкільної крайової, крім намісника, входили: по-стійний референт намісника у шкільних справах, два шкільних інспектори, дві