духовні особи, член крайового виділу, два делегати від міських рад головних міст Львова і Кракова, дві особи від нав-чальних закладів. Рішення ради приймалося більшістю голосів, а при їх рівності перевага була на боці керівництва. Якщо ухвала була про-тилежною до думки керівника ради, то він мав право відмінити її. Шкільна крайова рада розпочала свою роботу 24 січня 1869 року. Відповідно до статуту, в її обов’язки входило: адміністративне управ-ління школами і навчальними закладами в межах, визначених ке-рівництвом краю, і в межах обов’язкових законів; представлення до затвердження шкільних інспекторів; розробка навчальних планів; підготовка й апробація підручника та їх видання; складання річного бюджету для утримання середніх і народних шкіл; оголошення що-річних результатів про громадське виховання в краї.
Шкільній крайовій Раді підпорядковувались окружні шкільні ради, створені на основі розпорядження Міністерства освіти від 1871 року.
Реформи 60–80–х років XX ст. не були сприятливими для ук-раїнців. Визнавши українців “неісторичним народом”, ці реформи повністю поставили їх під владу поляків, яким було створено най-сприятливіші умови для національно–культурного розвитку, в тому числі і для здобуття освіти. Цьому особливо сприяли закони 1867 ро-ку про мову викладання в середніх і народних школах та органі-заційний статут крайової шкільної ради. Відповідно до них польська мова стала обов’язковою у всіх школах краю і значно звужувались права української мови. У 1869 році мовним розпорядженням сполонізовано всю адміністрацію краю, аз 1871 року – університет. Ке-рівні посади в краю зайняли поляки, роль української інтелігенції бу-ла майже непомітною, а культурно–просвітня робота серед населення тільки розпочиналася.
Крайова шкільна рада стала могутнім чинником полонізації краю. Більшість в ній становили поляки і поступово число українців було зменшено до 1/5. Головне завдання крайової шкільної ради було в тому, щоб, по–перше, вийти з–під впливу центрального уряду, а по–друге, щоб сім мільйонів жителів Галичини завдяки шкільному вихо-ванню відчули себе поляками.
Як відзначалося пізніше в офіційному виданні польського мініс-терства освіти, “Допіру від утворення ради шкільної краєвої у Львові почалося відродження польського шкільництва елементарного, се-реднього, також вищого...” [29].
Суспільний розвиток вимагав реформування шкільництва Австрії, розширення мережі навчальних закладів.
Основний закон від 21 грудня 1867 року та віросповідні закони створили законодавчі передумови щодо організації освіти. Це дало можливість 14 травня 1869 року прийняти закон про шкільництво в Австрії. Він мав два розділи: А. Про публічні школи народні. Б. Про приватні заклади навчальні [30].
У законі вказувалось, що народна школа має задачу дітей мораль-но–релігійно виховувати, діяльність їх духу розвивати, їх знаннями і зручностями для дальшої освіти в житті потрібними озброювати та дати їм основу для розвитку їх в людей і членів діяльних суспільства.
Обов’язковими предметами для народної школи визначено: ре-лігію (Закон Божий), мову, рахунки, важливі знання з науки природи, землепису та історії, з особливим поглядом на вітчизну та її закони; письмо, науку геометричних форм, співи, тілесні вправи. Дівчата мали навчатися також жіночих ручних робіт і домашнього господарства.
Закон вимагав, щоб навчальні плани для шкіл були затверджені міністерством віросповідань і освіти, а обсяг навчальних предметів мав залежати від учительського складу.
Вирішення питання про мову навчання в школі й про вивчення другої крайової мови закон доручав крайово–шкільній раді.
Виходячи з потреб місцевості, закон надавав можливість поєд-нувати зі школами заклади для плекання, виховання і навчання дітей дошкільного віку, а також фахові курси, які для окремої господарсь-кої або промислової освіти призначені. Кількість учителів у школі, за законом, залежала від числа учнів. Якщо число учнів у школі досягло 80, то вводилися дві посади вчителів, якщо 160, то три посади, і т. д. Якщо є три посади, то можуть бути два вчителі, а на одній посаді може бути підучитель (молодший вчитель). Якщо посад багато, то третину можуть складати підучителі.
Законом передбачено створення дівочих шкіл, а там, де їх нема, для дівчат мали бути створені школи окремо від народних шкіл або зв’язані з ними.
У міщанській школі згідно з законом учні мусили вивчати такі навчальні предмети: релігію (Закон Божий); мову і навики письма; землепис та історію з особливим поглядом на державу та її життя; історію природи; арифметику; геометрію, рахівництво, книговодство; креслення з вільної руки; креслення геометричне; каліграфію (в тексті “краснописаніє”); для дівчат: жіно-чі ручні роботи і дівоче господарство.
Міщанська школа мала завданням дати освіту тим, хто не від-відує середні школи.
Закон передбачав обов’язкове навчання дітей віком від шести до чотирнадцяти років.
Створення шкіл передбачалось всюди, “де в околиці години ходу і згідно п’ятирічного перепису находиться більше 40 дітей, котрі му-сять відвідувати школу більш ніж півмилі віддалену”.
Розвиток шкільництва на Буковині і Закарпатті.
Реалізація реформ привела до зростання числа початкових шкіл і на Буковині. У 1870 році церква передала крайовій шкільній раді 167 початкових шкіл. Але школа не була українською. О. Кобилянська писала про тодішню школу: “У публічних школах не вчили за моїх молодих літ по–українськи, й мене посилав батько на протязі трьох місяців побирати науку української мови приватно в одної вчительки, що хоч і була українка, мала посаду при німецькій школі, де й німецька мова була викладовою на всі предмети” [32]. Німецька мова панувала в школах, в уряді і в інших інституціях Буковини.
У 1890 році на Буковині державних шкіл було 285, у 1900 – 362, у 1910 – 151. Серед них українськими у 1890 році були 104, у 1918 – 218 шкіл. До кінця