10 жіночих приватних гімназіях із 1713 учениць було 8,7% від-сотка українок, а в 12 жіночих ліцеях із 1283 учениць 18,4 відсотка були українками. Стан гімназійної освіти викликав тривогу в ін-телігенції краю. На сторінках преси, в галицькому сеймі все частіше лунали голоси, які вимагали пройнятися відповідальністю за май-бутнє. Один із авторів, аналізуючи зміну кількості учнів–українців у гімназіях, закликав замислитися над питанням: “Чи ми зможемо вит-римати конкуренцію з двома народами в Галичині, що перемагають нас то капіталом, то справністю і оборотністю, то таки прямо дідичною висшостию духовною, то зв’язями родинними і протекциями, то дуже часто (і се мусимо собі на сором сказати!) далеко більшою, ніж ми, енергією волі і красним пониманієм обов’язків супроти одиниць і народу?” [41].
Довго прийшлося чекати буковинцям відкриття другої гімназії. Лише у 1896 році в Чернівцях відкрито німецько–українську гімназію. Першу українську гімназію засновано у 1908 році у Вижниці. Також відкрито гімназію, яка була німецько–українською, в Кіцмані. Таким чином, у 1909навчальному році на Буковині діяли: українська гімназія (Вижниця), 2 двомовні гімназії (Чернівці, Кіцмань), українська учительська семінарія (Чернівці). У 1913/14 навчальному році серед 6108 учнів гімназій 1393 (22,8 відсотка) були українцями, а в реальних школах українці становили 6,9 відсотка.
Відповідно до “Організаційного нарису...” найстарішу на Закар-патті гімназію в Ужгороді у 1856 році було перетворено на повну восьмикласну середню школу, де навчалися 364 учні, в тому числі 146 українців. У дев’яти католицьких гімназіях, які працювали на Закар-патті в 1859/60 навчальному році, число українців досягло 230, що становило 20% всіх учнів [35]. Але після встановлення дуалістичної монархії почалося переслідування української мови, і на кінець XIX ст. всі середні школи були мадяризовані. Українська мова стала нео-бов’язковим предметом у гімназіях. До світової війни в Закарпатті діяло 5 гімназій, в тому числі в Ужгороді, Мукачеві, Берегові [42].
Зміна шкільного устрою вимагала покращання підготовки вчи-телів. Як указувалось вище, вчителів готували в препарандах, які не мали єдиного навчального плану, підручників і навчальних посібни-ків, не було належним чином підготовленого учительського персона-лу. На навчання препарандистів виділялися мізерні кошти. Навчання, крім практичних вправ у народній школі, велося 5 годин на тиждень. У препарандах навчали тільки чоловіків. Лише у 1848 році було від-крито жіночі педагогічні заклади і встановлено строк навчання в них один рік.
Станом на 1868 рік у Галичині налічувалося сім чоловічих (Бучач, Ярослав, Краків, Перемишль, Тарнов і дві у Львові) і чотири жіночих препаранди (у Львові при школі Бенедикток вірменських, у Станьотках і в Перемишлі при школах Бенедикток латинських і в Кракові у Презенток) [43]. Крім препаранд, підготовкою вчителів займалося педагогічне сіменище, засноване у 1863 році. В 1869 році тут навчалося 20 юнаків, які отримували по 3 руб. допомоги, житло, опалювання й освітлення [44]. Такі сімениша відкривали за прикладом західноєвропейських країн (Німеччина, Швейцарія, Франція). Вчителем можна було стати, склавши відповідний іспит. Його складали не лише препарандисти, а й ті, хто навчався самостійно (приватисти).
Підготовка педагогічних кадрів.
Реформи в підготовці вчителів розпочалися в Галичині із ство-рення учительських семінарій. Розпорядженням шкільної Ради від 25 лютого 1871 року №1740, виданим на підставі рескрипту Мініс-терства віросповідань та освіти від 20 жовтня 1870 року №11238, бу-ло прийнято рішення про відкриття учительських семінарій як окре-мих закладів для підготовки вчителів для народних шкіл: чоловічих у Львові та Кракові, жіночих у Львові й Перемишлі з 1 травня 1871 ро-ку, семінарій чоловічих у Новому Сончі, Ряшеві, Тернополі й Станіс-лаві, а також жіночої в Тернополі з 1 вересня 1871 року. Строк нав-чання в них становить три роки. При кожній з них для навчання кан-дидатів в учителі створювались народні двокласні школи. З 1874 року жіночі, а в 1891 – 1893 роках чоловічі семінарії стали чотирирічними.
Мовою навчання в чоловічих семінаріях Кракова. Нового Сончу, Ряшева, а також у жіночих у Тернополі й Перемишлі для всіх пред-метів була польська. В семінаріях чоловічих у Львові, Тернополі й Станіславі, а також у жіночій семінарії у Львові викладовими були дві мови: польська і руська. Водночас у розпорядженні зазначалось, що у всіх семінаріях треба надати можливість кандидатам у вчителі вивчи-ти руську мову.
Навчання в семінаріях було безкоштовне. Всі інші вимоги до вступників і випускників відповідали законові про реформу освіти.
Разом з відкриттям семінарій закривалися препаранди, а їх майно передавалося семінаріям. Учнів переводили на той самий курс у семінарії, і ті, хто закінчував у поточному навчальному році другий курс, мали складати екзамени зрілості.
На відміну від препаранд, підготовка вчителів у семінаріях була більш ґрунтовною Учні одержували не лише фахову освіту, а й вив-чали широке коло загальноосвітніх предметів. Так, випускники. Станіславської державної чоловічої учительської семінарії в 1871 – 1879 роках складали екзамени з таких предметів: наука релігії, педа-гогіка, дидактика, методика практична шкільних предметів, геогра-фія, історія Вітчизни, рахунки усні й письмові, геометрія усна і пись-мова, історія натуральна, фізика, каліграфія, малювання, співи, гім-настика. Крім цього, оцінювалися знання з трьох мов: польської, руської, німецької, окремо оцінювалися читання і висловлювання усне, граматика, випрацювання письма. Наука господарства включала рільництво, садоводство, бджільництво, шовківництво (за кожний вид окремо виставлялася оцінка). 1909 року у семінаріях вивчали сім ремесел [45]. На підставі екзаменів комісія робила висновок про те, що випускник може бути кандидатом до права “відбування практики шкільної в характері помічника і складання через три роки екзамену вчительського”.