На підставі протоколу екзаменів випускникам видавали атестат зрілості, в якому, окрім указаних вище, виставлялась оцінка за по-ведінку і був запис про те, що випускнику “присвоєно звання вчите-ля тимчасового молодшого або тимчасового учителя в публічних школах народних з мовою викладання польською і русинською”. При семінаріях були народні двокласні школи вправ, де здійснюва-лось практичне навчання семінаристів. Ці школи знаходились під опікою учительської семінарії, яка відповідала за стан справ в них. Як видно з протоколів, питання щодо роботи в школах вправ систе-матично заслуховували на засіданнях (тоді називали конференціях) педагогічних рад семінарії.

Створення учительських семінарій поєднувалось з іншими захо-дами щодо підвищення кваліфікації вчителів. Підвищувалась роль учительських конференцій, бібліотек, створювались відповідні курси.

Відкриття учительських семінарій привело до значного покра-щання якісного складу народних учителів та розвитку шкільництва в Галичині, про що свідчать такі цифри. В 1896 навчальному році школу відвідувала 561041 дитина і в приватних школах навчалося 25965 дітей. Тобто школу відвідувало понад дві третини дітей шкіль-ного віку. їх навчали 6847 учителів, з яких 1098 не мали учительської кваліфікації [47].

Дещо зросли і витрати на утримання семінарій і стипендії семінаристів.

На системі підготовки вчителів не могла не відбитись політика онімечення, ополячення, пригноблення українського населення. Уряд боявся освіченого вчителя, бо добра “в семінаріях робить з учителів малькотентів, а від малькотентизму до пророцтва про новий суспільний лад дуже недалеко” [48]. Тому всіляко обмежувались можливості вступу українців в учительські семінарії та права їх ви-пускників. Вони навіть не мали можливості вступити до вищих нав-чальних закладів, оскільки учительська семінарія не вважалася се-реднім навчальним закладом.

Безправ’я, утиски, позбавлення творчого мислення, яке панувало в учительських семінаріях, виховувало вчителя, головною властивістю якого мала бути послушність.

Пригноблення вчителя продовжувалось і під час його роботи в школі. Вчителям було заборонено брати участь у прогресивних това-риствах, виявляти громадянську позицію, впроваджувати в життя нові методи і форми роботи. Вчителів, які не були віруючими або не ви-казували своєї віри, піддавали переслідуванням і звільняли з посади.

Закон від 1889 року (§9) дозволяв переводити вчителя на іншу посаду під службовим наглядом без будь–якої провини з його боку і навіть звільняти з посади (§29) без дисциплінарного розслідування.

При викладанні вчитель мав суворо дотримуватись підручника, йому заборонялось поглиблювати і розширювати матеріал, що викла-дався.

Учитель у Галичині зазнавав не лише морального і політичного переслідування, а й матеріальних нестатків.

У 1896 році із 6516 учителів Галичини лише 1041 одержував 600 зл. р. на рік, тобто таку саму суму, як жандарм або скарбовий сторож. Ця сума могла забезпечити досить скромне прожиття одино-кого вчителя та ще скромніше життя маленької родини. 3451 учитель отримував заробіток у сумі 400 зл. р. Тобто їх зарплата була меншою, ніж утримання поштового коня. А 2318 учителів одержували зарплату в 300 зл. р., тобто менше, ніж витрачалось на утримання злочинця в тюрмі [49].

Прогресивна інтелігенція, громадські об’єднання активно боро-лися за українську школу та поліпшення становиша вчителів.

Для координації діяльності вчителів Галичини і Буковини в бо-ротьбі за свої справа 28 серпня 1905 року було створено товариство “Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок”, яке взяло на себе обстоювання інтересів учителів.

Незважаючи на політичні утиски і матеріальні нестатки, на труд-нощі, які виникали в процесі діяльності вчителя, кращі педагоги виявляли активність у громадському житті, боролися за свої права. Вони мали високий авторитет у своїх вихованців та їх батьків. Саме про них І. Франко писав: “Всі ті люде, поминувши їх позашкільні по-гляди та діла, були дійсними приятелями молодіжі, уміли єднати собі її прихильність і довірливість, поступали в школі оглядно, тактовно і по найбільшій частині безсторонно, заохочували скільки мож до са-мостійного мислення, до застанови над предметом, до котрого всім збудити цікавість” [50].

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав по-требу збільшення числа учителів. Влада не хотіла збільшувати кіль-кість учительських семінарій і, щоб якось вирішити проблему недо-стачі вчителів, почала вводити до народних шкіл так званих “панчошкових учительок”. Це була зверхня назва молодих учительок, з малими, дуже скороченими кваліфікаціями. Панночка, яка закінчи-ла 7, 8 або 9 класів виділової школи, зголошувалася в семінарії до іспиту на “учительку ручних робіт”. Цей іспит включав науку релігії, читання й писання, нижчого рахунку і домашнього (примітивного) шиття. Він мав бути вступним іспитом до вчительської матури. От такими “панчошковими вчительками” з низькою загальною і педаго-гічною освітою та ще нижчими життєвими вимогами були перепов-нені, починаючи з 1900 року, наші народні школи.

Та вирішити в такий спосіб проблему забезпечення всіх шкіл учителями було неможливо. І тому влада все–таки вимушена була да-вати дозвіл на відкриття нових семінарій. Однак українських держав-них вчительських семінарій відкрито не було.

У 1903 році у Львові діяла єдина на всю Галичину учительська семінарія, яку утримувало Руське Педагогічне товариство. В першому класі там навчалося 17 учениць. Законом від 12 червня 1907 року бу-ло встановлено, що в державних і приватних учительських семінаріях мова викладання має бути польська або вони мають бути ут-раквістичними. Після цього навіть приватні українські семінарії не мали права прилюдності.

Першу за межами Львова українську учительську семінарію від-крито в 1910 році в Бережанах. У 1911 році на 40 місць було прийня-то лише 9 українок. Семінарія стала утраквістичною. Директор тут викладав українською мовою зоологію і математику. Українську мову викладала