У 1899/1900 році у Львові відкрито вищу торговельну школу. Та-ким чином, на початку XX ст. у Галичині діяло шість державних промислових шкіл і вища торговельна школа. Однак наявні заклади для фахової підготовки молоді не задовольняли потреби народного господарства краю. Про це переконливо говорив у своїй промові по-сол Барвінський 8 лютого 1893 року при дискусії про бюджет народ-них шкіл. Він указував на потребу реформування шкіл народних у Галичині, де “наука доповняюча не вийшла ще поза перші початки, де знаходиться стосунково так мало фахових шкіл, де промислове образованє практикує ся дуже по мачошому”. Підкресливши, що Міністерство освіти в останні роки приділяє більше уваги фаховій освіті в Галичині, зокрема піклуванню про фахову школу виробів деревляних у Коломиї, посол наголосив на необхідності потурбуватися про українське ткацтво килимів у Східній Галичині і просив, щоб міністерство взяло під опіку заснування фахової школи для ткання килимів у Залицях (Заліщиках) або в Товстім, в південно–східній Га-личині. Він зробив висновок, що “увзглядненє фахового і відповідно-го до звання підготовлення в наших школах народних і побільшене шкіл фахових, причинило би ся без сумніву дуже до поновленого оживлення упавшого домашнього промислу, а через те до поправ-лення господарства нашого селянина і мало міщанина” [54].

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахо-вих шкіл, вдосконалювався зміст освіти в них, збільшувались строки навчання учнів. Наприклад, навчання у Станіславській столярській школі було чотирирічним. Учні вивчали 15 предметів, тижневе наван-таження становили 53 – 55 годин. Школа мала на меті “давати учням ґрунтовну підготовку в столярстві і різьбі, відповідно до вимог вступу на інтелігентних і поступових в спеціальності столярів, токарів, нав-чання мало впливати на ушляхетнення їх смаку в художніх виробах з дерева, ознайомляти їх з різними стилями, що на орнаментах відзначаються добрим естетичним смаком”. Навчання у школі було безкоштовним. Учні бідні, але старанні, після закінчення першого року навчання отримували стипендію і допомогу з оборотного фонду шко-ли, а іногородні забезпечувались безплатним помешканням у шкіль-ному будинку. Учні отримували безкоштовно підручники для навчан-ня, прилади для малювання і креслення та безплатну медичну допо-могу. Контингент учнів даної школи постійно зростав, але вона не могла задовольнити потреби підприємств у робітниках.

Крім діючих раніше, відкрито школу будівельних ремесел в Яро-славі й Бучачі, деревного промислу – в Делятині, бляхарську школу в Ряшеві, школу слюсарства і котлярства в Новім Сончу, млинарську школу в Перемишлі, державні двокласові торговельні школи крайові в Тарнові і Бродах [55].

Рільничі школи були чотирьох типів: вищі, середні, нижчі, зи-мові курси. Однак їх випускники не завжди знаходили роботу за фа-хом. Наприклад, лише 11 відсотків випускників Городенківської нижчої державної рільничої школи поверталися до рільництва. Інші шукали собі другу роботу.

У 1911 році в Галичині діяли такі рільничі школи: Академія ріль-нича в Дублянах, середня школа в Чернихові, нижчі школи рільничі в Дублянах, Городенці, Ягольниці, Кобфницях, Суходолю, Мілоціні. Перші дві фінансувалися за рахунок державних коштів, інші – з крайового фонду [56].

У всіх фахових школах навчання велося польською мовою і до-ступ українців до цих шкіл був обмеженим, а полякам створювали кращі умови для навчання. Наприклад, у рільничій школі у Горо-денці на дев’ять поляків одержував стипендію лише один українець. У 1910/11 навчальному році в Галичині було 7 державних промисло-вих шкіл (прибула школа в Тернополі) та торговельні академії у Львові і Кракові. Загальне число учнів у них становило 2131. Крім цього, діяло 80 доповняючих професійних шкіл з 10875 учнями.

У зв’язку з недостатнім числом фахових шкіл значна частина мо-лоді навчалася в майстрів на виробництві чи вдома. Для одержання кваліфікації треба було скласти екзамен на челядника, який відповід-но до інструкцій (“Regulamin egzaminow czeladniczych”), що діяли у 1900 – 1930 роках, складався з теоретичної і практичної частин і мав показати, що екзаменований набув у промислі відомості і вправи, по-трібні челядникові. Практичний екзамен (залежно від фаху) передба-чав виконання “штуки” челядничої або проби праці. “Штука” мала бути так вибрана, щоб її виконання не було пов’язано з труднощами, несумісними з характером челядничого екзамену і не вимагало вели-ких витрат часу і коштів. “Штука” пред’являлася в день екзамену і її мали оглянути всі члени комісії. За підсумками теоретичного і практичного екзаменів, екзаменованому видавався диплом челяд-ника [57].

Дошкільне виховання.

Боротьба за національно–культурне відродження в другій половині XIX ст. привела до еволюції системи освіти й виховання, свідченням чого є також створення першого українського дошкільного закладу.

Ідею щодо його створення висунула у 1891 році Наталія Кобринська на віче в Стрию. А першу захоронку відкрив у своєму селі Жужелю о. Кирило Сілецький за власні кошти у 1892 році. Згодом такі дошкільні заклади відкриваються у Львові, Станіславі, Терно-полі, Снятині, в селах краю. Змістом їх діяльності були опіка і мо-рально–релігійне виховання на засадах християнської віри [58].

Політичною передумовою створення українського дошкілля став наступ польської шляхти на права українців, що особливо яскраво виявилося у спробах ополячення українських дітей через заснування широкої мережі польських дошкільних закладів (“охоронок”, “огородков дзецінних” і “жлобков”) у містах і селах краю зусиллями численних польських світських і релігійних організацій, “Товариства Школи Любовей”, “Дитятко Ісуса” та ін., які у 80–х роках