90—95-ті роки XIX ст., за висновком М. Грушевського, “були поворотними роками українського життя в Галичині”. Незважаючи на складність боротьби і ситуацій, що склалися в другій половині XIX ст., українцям вдалося добитися значного поступу в національному від-родженні. “Все це, – писав М. Грушевський, – незмірно підняло по-чуте власної сили і можності в українськім громадянстві і уможливило здобуване національних прав не поклонами і вислугами ведущим пар-тіям чи правительству, а організованою боротьбою... А ще важніше – що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку, і власне в момент найбільшого розвою суспільно-політичного руху в громадянстві й народі, він здобував в собі сили культурного і на-ціонального розвою, енергію національної творчості” [13].

Початок XX ст. у Галичині, як і у Великій Україні, характерний тим, що серед народних мас велася пропаганда щодо “самостійної України”. Активну участь у політичній боротьбі в цей період брали люди високоосвічені, зокрема адвокати, судді, тому часто в літературі цей період називають “адвокатським”.

Важливу роль у політичному житті краю того часу відіграв І. Франко; очолюване ним ліве крило радикалів виступало проти всіляких угод з австрійсько-польськими урядовими колами і вважало за необхідне використовувати рішучі революційні методи боротьби, метою якої була побудова щасливої, вільної і неподільної України від Кубані аж до Сяну - річки. Перед українцями, за словами І. Франка, стояло завдання “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю” та “здвигнення нашої національної будови в усій її цілості” [14].

Національне піднесення змусило австрійський уряд піти на по-ступки у виборчому праві та галузі освіти. Галичани одержали право обирати своїх представників до австрійського парламенту і галиць-кого сейму шляхом прямого голосування.

Значно пожвавилася діяльність громадських та молодіжних орга-нізацій, які вели велику виховну та освітню діяльність серед населен-ня краю.

Виховна діяльність школи, сім’ї, громадських і молодіжних орга-нізацій привела до того, що цей період національного відродження у Галичині став початком нової доби, що викристалізувалась під впли-вом першої світової війни і породила людину Визвольних змагань, яка проявила себе в боротьбі за українську державність.

Найважливішим наслідком національно-визвольних і культурних змагань у цьому періоді національно-культурного відродження було те, що боротьба “переплавила етнічно-мовну спільність на свідому своїх людських, національних і політичних прав націю” [15].

Культурно-національний поступ Буковини і Закарпаття.

Початок 80-х років історики вважають початком відродження на Буковині. Як стверджує Д.І. Дорошенко, своїм культурно-національ-ним поступом Буковина завдячує невсипущій енергії й відданості справі галичанина професора Степана Смаль-Стоцького, який у 1885 році завідував кафедрою української мови й письменства в Черні-вецькому університеті (відкритий у 1875 р.), а згодом став послом до парламенту й віце-маршалом буковинського сейму [9].

Напередодні першої світової війни буковинські українці мали кращі умови національного розвитку, ніж їхні земляки на будь-якій іншій території. Вони домоглися співучасті в провінційному управ-лінні, що була пропорційна до їхньої чисельності. До парламенту у Відні Буковина висилала п’ять послів, які виступали звичайно разом з українськими послами з Галичини.

Складні умови для національного життя українців складалися в другій половині XIX ст. на Закарпатті. Коли вибухнула мадярська ре-волюція, австрійський уряд у боротьбі з нею знайшов спільників в словаках і українцях. Серед останніх висунувся талановитий і енер-гійний діяч А. Добрянський, під проводом якого українці добилися від уряду невеликої автономії для Угорської Русі, а сам Добрянський був призначений її намісником. Але через орієнтацію на культурну єдність з Росією і відмовою в школах і уряді від народної мови реформи не були глибоко сприйняті народом. Коли ж влада в 60-х ро-ках перейшла в руки угорців, то революційні здобутки українців було ліквідовано, а в краї запанувала мадярщина. Соціальний і націо-нальний гніт українців різко посилився. Новий шкільний закон 1868 року і особливо так званий “мовний закон” 1879 року поклали край існуванню національних шкіл немадярських народів Угорщини. “За-недбана духовно і економічно, відрізана від зв’язків навіть із сусід-ньою Галичиною, Прикарпатська Русь була здана на поталу злиднів і духовної темряви” [9], — писав Д.І. Дорошенко.

Таким чином, друга половина XIX — початок XX ст. характерні гострою боротьбою українців за національні і політичні права. Але в різних регіонах результати боротьби були різними, що безпосередньо впливало на розвиток шкільництва.

Розділ 2.

РОЗВИТОК ОСВІТИ В ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

2.1. Початкова освіта.

Складні суспільно-економічні умови в державі, криза феодально-кріпосницької системи, військові поразки, пожвавлення визвольного руху в країні змусили царизм провести в другій половині XIX ст. ряд реформ, значне місце серед яких посіли реформи у сфері освіти, що зачепили майже всі ланки шкільництва.

В цей час в Росії було засновано кілька педагогічних часописів, на сторінках яких українські педагоги брали активну участь в обгово-ренні шляхів реформування існуючої системи освіти. Одне із голов-них питань, які обговорювались, було: “Якою мовою навчати дітей?” Хоча в більшості шкіл України навчання велося російською мовою, ідея навчання рідною мовою завойовувала все більше прихильників. Навіть міністр освіти Олександр Головній вніс у проект статуту про народні школи принцип: там, де народною мовою не є російська, починати навчання місцевою мовою, а потім поступово переходити до російської мови. За навчання українською мовою висловилися та-кож майже всі гімназії Київського шкільного округу. Однак численні пропозиції не були враховані, і виданий 14 липня 1864 року статут про початкові