Для консолідації зусиль українського громадянства в дошкільно-му вихованні у 1990 році створено перше національне дошкільне това-риство “Руська Захоронка”.

Початок XX ст. характерний активізацією розвитку українських дошкільних і позашкільних закладів.

Створене заходами українських жінок, що гуртувалися при “Клубі Русинок”, товариство “Руська Захоронка” протягом перших двох років відкрило дві захоронки в предмістях Львова, які були ор-ганізовані за методикою Фребеля. Це були перші в краї світські дошкільні заклади, створені українцями. Вони мали давати дітям не лише харчування, захист, опіку, але мали розвивати їх духовно, підго-тувати їх іграми, працею та доцільними бесідами до навчання в школі. Захоронки повільно, але наполегливо завойовували повагу дітей і батьків. Матеріальне забезпечення захоронок здійснювалося за рахунок пожертвувань, коштів, зібраних від вистав, лотерей тощо, за-хоронки виконували свої завдання і в роки першої світової війни.

Аналіз літератури дозволяє зазначити, що українські дошкільні заклади, взявши за основу державні приписи, побудовані на викори-станні ідей Ф. Фребеля, уже на початковому етапі намагалися виро-бити власну методику, яка б відповідала умовам життя галичан, їх ви-ховним традиціям і прагненню щодо утвердження українців як нації, яка має право на власну державу. Найбільш вагомий внесок у розробку теоретико–методичних засад виховання дітей дошкільного віку на цьому етапі внесла К. Малицька, яка вважала, що виховання має будити і підтримувати любов до життя, формувати віру в непере-можність добра і перемогу правди тощо.

Створення українських дошкільних закладів було протидією полонізаційному наступові, який здійснювався шляхом створення ме-режі польських дошкільних закладів в українських місцевостях. Так, у 1911 році в Галичині було 214 польських дошкільних закладів (29 “фребелівських огородців” і 185 захоронок). Переважна частина з них розташовувалася в українських місцевостях. Наприклад, із 29 “фребелівських огородців” у Львові було 16.

Заснування українських дошкільних закладів мало важливе зна-чення для національної справи, створюючи передумови для форму-вання системи приватного українського шкільництва, у якій забезпечувалась наступність у вихованні свідомих українців і яка мала у своєму складі всі типи навчально–виховних закладів.

У 1905 році у Львові “Товариство Пань” заснувало українське То-вариство Вакаційних Осель, щоб у той спосіб звеличити ювілей про-голошення догми Непорочного Зачаття Пречистої Діви. Опіку над новим товариством узяв митрополит А. Шептицький. Завдяки йому товариство одразу розпочало свою роботу. На час канікул митрополит відступив частину маєтку в с. Милування. Під педагогічним наглядом Софії Демчишин та чотирьох семінарісток у липні 1905 року в с. Ми-лування оздоровлювалися 24 дитини [59].

Устрій оселі був такий. Діти вставали о сьомій годині ранку і піс-ля спільної молитви снідали. Харчування було п’ятиразовим: два рази молоко, два рази памащений хліб, а також обід. День вихованців оселі був наповнений походами, іграми, співами, ручними роботами, читанням і розвагами. На відпочинок відправляли дітей віком 7 – 14 років.

Вакаційна оселя у с. Милування приймала дітей щорічно. Навіть коли митрополит продав маєток “Просвіт” для фахової школи, він поставив умову щодо збереження оселі. У час воєнного лихоліття то-вариство втратило весь інвентар, і роботу оселі було перервано.

Важливу роль у розвитку українського шкільництва відігравало Руське Педагогічне Товариство (з 1912 року – Українське Педагогічне Товариство). Його стараннями у 1903 році у Львові організовано дівочу учительську семінарію, а в 1907 році – першій клас школи вправ при ній. У 1906 році засновано першу українську приватну школу в Зарванці коло Золочева. У 1908 році створено українські приватні народні школи в Івшківцях і Щастивці Збаразького повіту, а також у Чорткові, відкрито гімназії в Копичинцях та Яворові. У 1909 році відкрито гімназії в Рогатині, Городенці. У 1910 році створюються школи в Коломиї, Перемишлі, Княгинині коло Станіслава й Пістині, гіммназії в Збаражі і Буську. У 1912 році в Станіславі засновано шко-лу ім. Шашкевича, яка була єдиною в повіті школою, де викладання велося рідною мовою [60].

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 4 березня 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз (КСШ), який скла-дався з представників від “Просвіти”, “Учительської громади”, Нау-кового Товариства ім. Т. Шевченка та інших громадських і політич-них організацій краю. Головними завданнями Союзу було “дбати про шкільництво публічне, офіціальне, про якнайбільшу фревекцію нашої молодіжи в школах публічних, опіку над шкільною молоддю мо-ральну і матеріальну", а також "пильнувати шкільництва приватного у всіх його студіях, від курсів неграмотних, курсів доповняючих і при-готовляючих, шкіл народніх і середніх аж до справи університетської включно... для чого розбуджувати ініціативу на місцях і приходити їй в поміч засобами цілого народу, всієї суспільносте”. Важливою ділянкою роботи КСШ було створення фондів для утримання шкіль-ництва і розвиток його мережі. Кошти витрачалися на відкриття і ут-римання шкіл, на стипендії для підготовки вчителів і т. п. Першим головою КШС було обрано М. Грушевського.

Завдання Союзу в повітах виконували шкільні комітети повітові, яких у 1911 році було вже 29. Вони роз’яснювали завдання Союзу се-ред громадськості, організовували збирання пожертвувань, створюва-ли і проводили курси, які готували дітей до вступу в гімназії або до-повнювали науку народної школи. У 1911 році на курсах навчалося 345 дітей, в тому числі 63 дівчини.

На Крайовому шкільному з’їзді у 1911 році, де було заслухано ін-формацію про роботу Союзу, прийнято серед інших і такі резолюції:

“1) Начальною властию цілого українського шкільництва, опіку-ном і організатором рідної школи є Краєвий Союз Шкільний “Рідна школа”.

2) Взивається всі товариства і організації українські, щоб вони