У 1874 році (25 травня) видано новий статут про початкові на-родні школи, яким було внесено деякі зміни до статуту 1864 року. В ньому, зокрема, передбачено, що керівництво навчальними справами передається дирекції та інспекції шкіл, а шкільним радам залишено тільки адміністративно-господарські справи. Статутом визначено мету школи, порядок її заснування, мову навчання дітей, структуру управ-ління школою і т. п. §1 статуту звучав так: “Початкові народні шко-ли мають на меті укріпляти в народі релігійні й моральні поняття та поширювати елементарні корисні знання” [16]. Щодо мови навчання в школі, то §4 статуту був категоричним: “В початкових народних школах навчання здійснюється російською мовою” [16].

Статут передбачав можливість існування початкових народних шкіл різних форм власності (§10). Їх могли засновувати земства, міські і сільські громади, приватні особи за дозволом інспектора на-родних шкіл та за згодою голови повітової шкільної ради.

Законом від 25 травня 1912 року було встановлено новий тип на-родних шкіл, так звані вищі початкові школи із чотирирічним кур-сом. Після закінчення цих шкіл учні мали право вступати до 5-го класу середніх шкіл. Міські школи, що діяли відповідно до статуту 1872 року, мали протягом трьох років, рахуючи від 1 липня 1912 р., перетворитися на вищі початкові школи.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Україні відіграли земства – органи місцевого самоврядування, що діяли відповідно до статуту від 1 січня 1864 року. У 1865 році земства запроваджено в Хер-сонській, Полтавській, Чернігівській і Воронізькій губерніях, у 1866 році – в Катеринославській і Таврійській, у 1870 – в Бесарабській. У 1890 році (12 червня) було видано новий статут, який значно обмежив самостійність земств.

Земства одержали у спадщину від попередньої місцевої влади в сфері шкільництва незначну кількість шкіл, які перебували в зане-дбаному стані, не мали належних приміщень, вчителів, підручників, селяни виявляли неприязнь та недовіру до школи, не було розробле-но інструктивних документів щодо організації її діяльності.

Значна заслуга в розбудові земських шкіл належить земському діячеві Олександрійського повіту на Катеринославщині барону Ми-колі Корфу. Він виробив тип дешевої трирічної школи, де один учи-тель одночасно займається з учнями трьох класів в одній кімнаті, ви-значив програму навчання, підготував у своїй школі та на земських учительських курсах чимало вчителів, ідейно відданих учительській праці, склав ряд підручників для учнів і учителів, скерував земську школу в напрямі збагачення учнів корисними знаннями та розвитку їх природних здібностей.

Результати діяльності повітових земств у сфері освіти проявляли-ся не відразу, але уже в 70-х роках значно розширилася мережа на-родних шкіл, покращилась їх база, значна увага зверталася на стан навчально-виховної роботи та підготовку вчителів. Якщо в Україні у 60-х роках XIX ст. діяло 1320 початкових училищ і шкіл, то в 1890 році у десяти губерніях нараховувалося вже 7000, в яких навчалося близько 40000 дітей. У 1900 році в Україні було понад 17000 шкіл, а в 1905 році - 18000.

Одним із важливих напрямів діяльності земств була боротьба за викладання в школах українською мовою. Це питання піднімало у 1870 році Чернігівське повітове земство на своїх зборах; у 1881 році – Чернігівське губерніальне земство; у 1881 році – Херсонське гу-берніальне земство з ініціативи з’їзду народних учителів під керів-ництвом барона М. Корфа; у 1895 році – Єлисаветградське повітове земство з ініціативи Павла Зеленого і т. д. Але уряд на такі клопотання або зовсім не відповідав, або відхиляв їх без жодних мотивів [1].

Наслідки роботи земств були б значно кращими, якби не по-дальше посилення у 1882 – 1890 роках антинародної політики уряду в сфері освіти. Миколане раз висловлював незадоволення діяль-ністю земств у галузі шкільництва і вказував міністрам на небажа-ність надмірного захоплення земств розвитком освіти народу. За ініціативою обер-прокурора Синоду К. Побєдоносцева у 1884 році (13 червня) були затверджені “Правила про церковно-парафіяльні школи”, які передбачали повсюдне створення таких шкіл, що по суті були насамперед засобом боротьби із земськими школами. Це були однокласні або двокласні школи, які відкривалися пара-фіяльними священиками або з їх дозволу іншими особами за кошти парафії.

Для керівництва церковно-парафіяльними школами при Синоді на противагу міністерству народної освіти був створений училищний комітет. Уряд всіма засобами підтримував церковно-парафіяльні школи, асигнував значні кошти на їх утримання, а розпорядком від 4 травня 1891 року передав усі школи грамотності та недільні школи духовному відомству.

Однак клерикальний напрямок церковно-парафіяльних шкіл і вузькість їх програм (складених за принципом “не слід ставити собі побічної мети – надавати учням різні відомості про зовнішній світ”) не відповідали інтересам населення, а тому ці школи існували більше на папері, ніж у дійсності, але число їх було велике. Так, у 1911 році училищ Міністерства народної освіти нараховувалося 9509, а церков-но-парафіяльних шкіл – 7999.

Аналіз статистичних даних дозволяє стверджувати, що шкіль-ництво в Україні за аналізований період кількісно виросло. У 1915 році в Наддніпрянській Україні було 19340 шкіл, в яких навчалося 1663000 дітей.

Однак існуюча мережа шкіл не могла задовольнити потреби на-селення в освіті. За даними київського статистичного комітету в се-лах Київської губернії на 1