У 1910 році не було прийнято до шкіл Київського округу через тісноту шкільних приміщень 101055 дітей [1]. Станом на 1 січня 1915 року 54 відсотка дітей 8 – 11 років в Україні не були охоплені шкільним навчанням.

Але найшкідливішим для українців було те, що навчання в на-родних і церковно-парафіяльних школах проводилося російською мовою, а це вело до занепаду української мови і культури. Оцінюючи освітню політику царського уряду, спрямовану на відрив від рідної мови і культури, К. Ушинський писав, що до такої школи “дитина йде з дому як з раю в пекло, і з котрої вона біжить додому, як з тем-ного пекла, в котрім усе темне, чуже, незрозуміле, у світлий рай, де все ясне, зрозуміле і близьке серцю. А таке враження робить на ма-лоросійську дитину школа, це єдине місце в селі, в якім говорять не-зрозумілою для неї мовою”.

У результаті російщення українців через чужу школу український народ, що перед 1654 роком викликав здивування чужинців своєю освіченістю і культурою, почав втрачати свої культурні надбання і відставати в освіченості від інших народів, що заселяли Російську імперію.

2.2. Середня освіта.

Реформа торкнулася і середньої освіти. Відповідно до статуту від 19 листопада 1864 року в державі діяли гімназії трьох типів: з двома класичними мовами (грецька вивчалася з 3-го класу), гімназії тільки з латинською мовою та реальні гімназії, де не вивчали класичні мови.

Серед середніх шкіл кінця XIX – початку XX ст. українським духом, рівнем підготовки випускників, навчально-матеріальною ба-зою та організацією навчально-виховного процесу особливо ви-ділялися Колегія Павла Галагана, заснована в Києві 26 березня 1870 року відомим українським громадським діячем, магнатом і меценатом Григорієм Павловичем Ґалаґаном (1819 – 1888) у пам’ять про свого сина Павла, що помер 16-літнім юнаком. Колегія діяла до 1920 року [1].

Метою колегії за статутом було: а) надати певній кількості неза-можних молодих осіб підготовчу до університету освіту; б) сприяти розвиткові педагогічній справи в Росії шляхом навчально-виховної практики. До колегії мали право вступати всі бажаючі юнаки неза-лежно від суспільного та майнового стану і віросповідання.

Колегія розміщалася в чудовому приміщенні в центрі Києва (зараз в цьому будинку знаходиться музей літератури України). Учні проживали в бурсі, що була при колегії. При цьому більшість із них звільняли від плати за навчання, вони користувалися повним пан-сіоном і одягом на кошт фундатора колегії, а після його смерті – на кошт його спадкоємців. Колегія мала прекрасну бібліотеку, яка містила навіть манускрипти і стародруки, рукописні курси логіки, діалектики й риторики, що читалися в Києво-Могилянській академії, та іншу цінну літературу.

Директора колегії обирав її фундатор або його спадкоємці, а затверджував міністр освіти. Український дух колегія зберігала завдяки вмілому її комплектуванню учительськими кадрами. У 1879 – 1890 ро-ках її директором був Іван Нечипоренко, член київської “Старої Громади”, учителем Павло Житецький, виховником Єлисей Трегубов – також член “Старої Громади” та ін. За директування І. Нечипоренка учні видавали журнал “Слово” та заснували історико-літературний гурток.

Колегія перебувала під наглядом університету св. Володимира. Вона складалася з чотирьох класів, які за програмою відповідали чо-тирьом вищим класам класичної гімназії, і мала гуманітарний ухил навчання. Вихованці колегії вивчали історію, теорію музики, словесність, малярство та інші мистецтва, латинську, французьку, німецьку, за бажанням – грецьку та інші мови, причому вивчення мов поєд-нувалось з глибоким пізнанням історії і культури народів.

Випускники колегії мали великий вплив на розвиток культури в Україні. Серед тих, хто відіграв визначну роль у розвитку науки, ос-віти, літератури, можна назвати академіка Н. Котляревського, прези-дента АН, ботаніка В. Липського, академіка АН УРСР, філолога, по-ета Кримського та юриста Грабова, академіка АН УРСР Петрушевського та інших, що давало підстави називати колегію школою ака-деміків.

Але, на жаль, досягти такого рівня навчання і виховання учнів не могли інші середні навчальні заклади.

Вважаючи освіту джерелом революційних настроїв серед молоді, царський уряд вирішив, що найкращим способом їх усунення може бути скорочення числа предметів, які вивчаються у середніх школах. Тому 19 червня 1871 року затверджено зміни та доповнення до стату-ту від 1864 року, відповідно до яких реальні гімназії перетворено в реальні школи, випускники їх не мали права без здачі “матури” всту-пати до університету. Гімназії залишалися семикласними, з дворічним навчанням у сьомому класі.

15 травня 1872 року затверджено статут реальних шкіл. Навчання в них мало бути шестирічним, шості класи могли складатися з двох відділів – основного і комерційного, або тільки з одного; допускало-ся, залежно від місцевих умов, створення сьомого класу, випускники якого одержували право вступу до вищих технічних шкіл. У сьомому класі могли бути такі відділи: загальний, що призначався для під-готовки учнів до вищих спеціальних навчальних закладів, механіко-технічний; хіміко-технічний. Останніх два відділи мали професійний характер.

Вимоги щодо дисципліни учнів було зосереджено в “Правилах для учнів” та у “Правилах про кари”. Серед покарань передбачалося і виключення учнів, з правом вступу до іншої школи в тому ж місті; виключення без такого права; виключення без права вступу до будь-якої школи. Виключення стало дуже поширеним засобом покарання “неугодних” учнів. Так, за статистичними даними, із 100 зарахованих у гімназію хлопців закінчували її тільки 6, а в 1871 році в 15 гімназіях Одеського округу гімназію не закінчив жоден хлопець.

Гімназії перетворювалися на заклади