для навчання дітей привілейованих класів, і робилося все для того, щоб не допустити до навчання в них дітей простого люду. З цією метою у 1887 році було закрито підготовчі класи при гімназіях, а 18 червня цього ж року міністр освіти Іван Делянов видав славнозвісний обіжник про “кухар-чиних дітей”, відповідно до якого було заборонено приймати до гімназії “дітей візників, лакеїв, кухарів, прачок і тому подібних людей... хіба обдарованих надзвичайними здібностями” [1]. Ця заборо-на мотивувалася тим, що навчання дітей простих людей приводить до озлоблення проти існуючої нерівності майнового стану, до невдово-лення побутом, до зневаги батьків тощо. їхньою долею, за задумом уряду, мала бути така ж доля, як у їх батьків.
Окрім заборони за соціальним становищем, було введено обме-ження для вступу в гімназію для дітей неросійської національності.
Пожвавлення наприкінці XIX – на початку XX ст. українського руху майже не торкнулося середніх шкіл. У гімназіях не можна було не лише вводити українознавчі курси, але часто заборонялося навіть спілкуватися українською мовою. Такі факти мали місце у м. Прилу-ках на Полтавщині, в Лебедині на Харківщині, а в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка з написом такого змісту: “В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на малорусском наречии”.
Незважаючи на жорстку дисципліну і переслідування з боку адміністрації середніх шкіл та політичної влади, шкільна молодь вия-вила високу активність у роки революції 1905 – 1907 років. У Росії було створено громадські організації (Всеросійська Учительська Спілка, Ліга освіти, Всеукраїнська Учительська Спілка, Ліга молоді, Батьківська спілка середньої школи та ін.), які боролися за реорга-нізацію системи освіти на демократичних засадах. Частина вчителів та учнів брала безпосередню участь у революційному русі (виступа-ли на мітингах, розповсюджували листівки та революційну літера-туру тощо).
У результаті гострої боротьби в Україні протягом 1905 – 1907 років було відкрито 1351 початкову школу, 67 середніх і 15 неповно-середніх училищ, 14 комерційних училищ. Кількість церковно-парафіяльних шкіл за цей час зменшилася на 684.
Однак революційні події не привели до зміни законодавства що-до організації освіти. (Винятком можна вважати дозвіл на утворення батьківських комітетів, який діяв дуже недовго, та деякі зміни в нав-чальних планах і програмах середніх шкіл.) Навпаки, після поразки революції посилилися утиски щодо середніх шкіл і репресії щодо вчителів та учнів. Так, у 1905 – 1912 роках у Київському шкільному окрузі закрито 12 приватних гімназій, звільнено 32 директори і 972 учителі середніх шкіл, переведено 822 учителі. Лише після 1915 року спостерігалось деяке пом’якшення: відновлено батьківські комітети; допущено спільне навчання в середніх школах хлопців і дівчат; роз-роблено проект реформування середньої школи, який через револю-ційні події 1917 року не було затверджено. Проектом передбачалися два ступені середньої школи: перший (три роки навчання) мав давати початкову освіту, рівноцінну з вищими початковими школами; дру-гий (чотири роки навчання) мав бути гуманістичним або реальним.
В аналізованому періоді відбулися зміни у середній освіті дівчат. Перша гімназія для дівчат в Україні була відкрита, за даними С. Сірополка, у 1850 році (за даними Д.С. Мазохи – у 1860 році) завдяки щедрому пожертвуванню колишнього київського губернатора І.І. Фундуклея у Києві, а у 1861 році відкрито її Подільське відді-лення. Згодом ці обидва навчальні заклади були перетворені на жіночі гімназії відомства імператриці Марії [17].
У 1860 році відкрито гімназії для дівчат у Харкові та Полтаві. У 1869 році у Києві відкрито гімназію відомства Міністерства народної освіти. У 1868 році Найсвятіший Синод видав статут єпархіальних жіночих шкіл. 24 листопада 1870 року цар затвердив “Положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти”. Їх програ-ма відрізнялася від програм хлоп’ячих гімназій в основному тим, що в ній не було класичних мов, а натомість введено природознавство. Восьмий клас гімназії мав спеціальне завдання – готувати вчительок і домашніх виховательок. Для успішного виконання завдання щодо підготовки випускників до педагогічної діяльності була запроваджена педагогічна практика. Запровадження її пояснювалося потребою на-дання курсові гімназії більш практичного характеру та пристосування випускниць до майбутнього призначення жінки, а також прагнення дати можливість дівчатам мати після закінчення школи власний заро-біток.
У зв’язку з недостатнім числом гімназій та переповненістю уже діючих за клопотанням відомого педагога-вихователя В.М. Ващенка-Захарченка рішенням Міністерства народної освіти від 12.10.1877 ро-ку було відкрито жіночу гімназію (з пансіоном при ній) при відомстві міністерства. Як стверджує Д.С. Мазоха, це був перший приватний жіночий навчальний заклад, якому офіційно присвоєно звання гімназії. Повною восьмирічною гімназія стала у 1881 році [17].
Учні восьмих класів цієї гімназії вивчали такі предмети: Закон Божий – курс моральних повчань і початки методики Закону Бо-жого (один урок на тиждень); стисла методика навчання грамоти, пояснювального читання та елементарної граматики з практичними заняттями (один урок на тиждень); педагогіка-дидактика та історія педагогіки (три уроки на тиждень); методика початкової арифмети-ки (навчання рахування) з практичними заняттями (два уроки на тиждень).
Окрім названих предметів кожна учениця могла вибрати для спеціального вивчення російську мову, математику, історію, географію.
У другому півріччі кожна учениця мала провести пробний урок із початкового вивчення російської мови і рахування (в присутності своїх однокласниць в одному з трьох нижчих класів гімназії). Завдяки цьому курс гімназії мав забезпечити виконання вимоги положення про ці заклади щодо підготовки вчительок і домашніх виховательок.
Станом на 1 січня 1901 року кількість навчальних закладів в Ук-раїні була такою [18]:
Тип навчальних закладів | Одеський округ | Київський округ | Віленський округ
Чоловічі гімназії і прогімназії | 28 | 24