З часом змінювалися і програми навчання в недільних школах. Однак програми 70 – 90-х років за обсягом і змістом матеріалу посту-палися програмам 1859 – 1862 років. Головна увага в них приділялась Закону Божому, вводилося читання по світських і церковних книгах, письмо, чотири дії арифметики. Дозволялося також вивчати співи, технічне креслення, лічбу, крій та шиття, але вчителів для їх викла-дання не було. За рік учні відвідували школу 25 – 35 разів, що було замало для засвоєння елементарної грамоти [25].

Для осіб, які не могли відвідувати початкову або недільну школу, з 70–х років створювались вечірні класи. Вони були дуже популярні серед працюючої молоді. Але такі класи теж переслідувались і закри-вались царським урядом, щоб не допустити поширення занять серед народу України.

Однією з форм позашкільної освіти стали народні читання, які почали проводитися на початку 60–х років (вперше в Полтаві з 1 жовтня 1861 р.) у ряді міст, в тому числі в Києві, Харкові та Полтаві, російською мовою. З утворенням земств народні читання стали про-водити і в селах. Наприклад, Олександрійське земство почало орга-нізовувати читання з 1888 року і за шість років організувало 854 чи-тання, охопивши 163777 слухачів.

Діяли читання всупереч владі при підтримці широких народних мас, але уряд у 1863 році заборонив їх.

У результаті наполегливої боротьби робітників, селян та інте-лігенції уряд змушений був дозволити з 1876 року читання в губерн-ських містах, з 1888 – в селах, а з 1894 – у повітових містах, фаб-ричних і заводських селищах [25]. Через читання слухачів знайомили з релігійною та російською літературою і майже не використовували української літератури. Незважаючи на це, уряд постійно боровся проти проведення читань і дуже часто закривав їх.

2.6. Підготовка педагогічних кадрів.

Зрозуміло, що для функціонування шкільництва необхідно було розвивати мережу закладів для підготовки вчителів. Для народних шкіл їх готували, починаючи з 70–х років, в учительських семінаріях або на вчительських короткотермінових курсах. Першу семінарію бу-ло відкрито у 1869 році в Києві, а в 1870 році її перевели до Коростишева. Статут учительських семінарій затверджено 17 березня 1870 року, а останній статут учительських курсів – у 1895 році. Більшість учителів здобували кваліфікацію після спеціального іспиту на вчи-тельське звання. Щодо вчительок, то більшість із них мала закінчену освіту на рівні жіночих гімназій або єпархіальних шкіл.

Учителів для повітових шкіл, які відповідно до статуту від 1872 року перетворено на міські, готували в учительських інститутах. Пер-ший такий заклад відкрито в м. Глухові.

До 1917 року в Україні діяло 33 учительські семінарії та 8 учи-тельських інститутів.

Учителів для середніх шкіл готували університети та ліцеї, а та-кож Ніжинський історико–філологічний інститут.

Правове становище вчителя було дуже складним. Він піддавався контролю не лише з боку директора школи та шкільного інспектора. Його контролювали і писар, і земський староста, і урядник, і жан-дарм, і хто завгодно. А після славнозвісного указу від 16 травня 1876 року вчителів–українців намагалися направляти в російські губернії, а у школи Київського, Одеського та Харківського шкільних округів бу-ло наказано призначати “великороссов”. За найменшою підозрою в нелояльності вчителя звільняли з роботи.

Незважаючи на активну боротьбу за навчання українською мо-вою, в школах навчання велося чужою, російською мовою. Зрозу-міло, що для використання були дозволені лише російські підруч-ники, в яких або не було і згадки про Україну та українців, або пода-валися перекручені відомості. Так, у читанці Бунакова “В школе и дома” в статті “Казачество и Малороссия” йшла мова про те, що ко-заки – це банда, що займалася розбоєм, грабунками і війною.[1]. І таких “перлин” було багато. А розроблені П. Кулішем, Т. Шевчен-ком, М. Гатцуком, Д. Морозом, Б. Грінченком та іншими відомими діячами української культури українські підручники були заборонені.

Підсумовуючи огляд розвитку шкільництва в підросійській Ук-раїні, можна зробити висновок, що вся система освіти, яка за ро-сійським зразком утверджувалася в Україні, була спрямована на де-націоналізацію українського народу і призвела до зниження освіт-нього і культурного рівня українців.

Український народ, який в часи Хмельниччини викликав здиву-вання чужинців своєю освіченістю і культурою, перетворювався на найбільш неграмотний серед народів Європи та Росії. Як писав М. Грушевський: “І так, не маючи своєї освіти народної, народ наш за цей час зтемнів, збіднів, самий останній став, хоч не обидила його природа ані розумом, ані поняттям” [26].

Розділ 3.

РОЗВИТОК ШКІЛЬНИЦТВА НА ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Середня освіта.

Після 1849 року в Галичині наступає реакція. Не маючи досвіду боротьби, уміння і єдності, прогресивні сили почали поступово втра-чати завойоване. Розпущено Головну Руську Раду (1851 р.), віднов-лено орден єзуїтів (1852 р.), скасовано обов’язкове вивчення україн-ської мови в гімназіях (1856 р.), обмежено прийом українців до університету.

У 1858 році у Львові було відкрито першу в Східній Галичині польську гімназію ім. Франца Йосифа І, і цим уряд дав початок поло-нізації галицького і вищого шкільництва. Мовою викладання зали-шалася німецька як у середніх, так і в міських народних школах.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат, прийнятий 18 серпня 1855 року і оголошений цісарським патентом від 5 листопада 1855 року, який узаконював по–новому стосунки між церквою і державою і відновлював незалежність церкви від держави. Відповідно до конкордату навчання католицької молоді у всіх державних