Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія.
її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення
обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до
армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вер-
бувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті
війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру-
тів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших крі-
паків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його
фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період
між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько
500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів,
у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи
навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.
На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали
протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було
розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії
підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почав-
ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну
було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Ліво-
бережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили
Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобе-
режжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям
українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської,
Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись
належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську,
Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою
чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однако-
вою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Гу-
бернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад-
ський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату
переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче
багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, суд-
ді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто браку-
вало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст
України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магде-
бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус.
що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в під-
порядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні —
в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне
управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна-
ми. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливо-
вих аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні
дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків,
Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Ліво-
бережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські
права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища.

як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На
Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї
імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут пере-
важали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило,
русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чина-
ми та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед
начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що за-
хищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто
й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його
відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволи-
ти собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На За-
ході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою плат-
нею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію
місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро-
шей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але
якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців
початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється
той факт, що саме українець Микола Гоголь