До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіцій-
ний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано,
вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імпера-
торської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її
основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав числен-
них донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції
та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку,
що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції вико-
ристовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою,
ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все,
що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали
підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити,
що «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською
державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чи-
новництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із
столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закри-
ти очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До
того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува-
ти за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж
пом'якшувало несправедливості режиму.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української
старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блиску-
чої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян
Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопід-
даними государя-імператора. Для таких Україна стала чимсь ледве більшим від
частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям»
російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких
політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоро-
сійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до най-

ближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин,
ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими мірку-
ваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спіль-них інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націо-
налістичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихиль-
ник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий
комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за
асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис
українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається
незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала се-
ред української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї укра-
їнської самобутності.

Політичні події

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міц-
нішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих
випробувань.

Вторгнення Наполеони. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на
Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, що-
правда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути
їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина
Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй пере-
важній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну.
На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зра-
зок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність
українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте хо-
дили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости
за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки
досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що
у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися під-
тримкою в повстанні українців проти царя. Однак антицарські настрої були явищем
винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполео-
нівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу
й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що
начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок.
Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким ре-
акціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих
армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утвори-
ли таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встанов-
лення конституційного правління.

Перше таке товариство — «Союз порятунку» — було засноване у Петербурзі
1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне
Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати
республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Пів-
денне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його ке-
рівник — полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та не-

абиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до