Сформульована в документі під назвою «Руська правда» програма Пестеля була
більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала
скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства
країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаю-
чи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросій-
ських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високороз-
виненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації.
Зокрема щодо українців він прямо заявляв: «Малоросія ніколи не була й бути не
може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою
державою». Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поко-
лінь додержуватимуться й інші російські революціонери.

Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських уперед-
жень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах.
Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фі-
гурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той
же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з
українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського
дворянства. Його програма грунтовно обстоювала ідею відновлення української
автономії.

Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично на-
строєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств.
Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під
своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути
нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарешту-
вали. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля
заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до не-
рішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли
переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої під-
тримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань
по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання
декабристів — цей перший в історії імперії революційний вибух — зазнало ката-
строфічної поразки.

Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання.
У листопаді 1830 р. таємне товариство молодих польських офіцерів, натхнених
революціями, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання
проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла внаслідок внутріш-
ніх конфліктів. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну
Україну, де глибоко вкорінилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь.
Хоч відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину,
близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу.

Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто
українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату
росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу».
Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських
панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали

звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула
цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних
позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам.
У 1830—1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шлях-
ту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідо-
мість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р.
повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські то-
вариства організовували змови проти царя.

Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з до-
лею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам
цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Ро-
сійській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.

Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані
західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,— тобто Правобережну Украї-
ну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було по-
збавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобе-
режжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш система-
тичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише однома-
нітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культур-
ному відношенні на «істинно російську землю». Тепер на повну силу почала прово-
дитися політика русифікації.

Хоча першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських
впливів на Правобережжі, вона лишила також глибокий відбиток на українському
селянстві та єврейському населенні міст краю. У листопаді 1831 р. Микола І
утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній. Голова комісії
Віктор Кочубей мав наказ «привести у відповідність з великоруськими губерніями
всі західні землі в усіх галузях життя». За кілька місяців позакривали всі польські
школи (українських майже не було), а шкільну справу реорганізували на імпер-
ських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили
славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський