Символом жорстокого нового режиму на Правобережжі став генерал Дмитро
Бібіков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подільської
та Волинської губерній. За губернаторства цього солдафона, «кожне слово якого па-
дало, наче удар кийка», Київ перетворився на бастіон російської культури й головну
твердиню царської армії.

Спираючись на могутнє військо, Бібіков, незважаючи ні на що, проводив свою
політику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворян-
ських грамот і понижені до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росії. Близь-
ко 3 тис. конфіскованих у шляхти маєтків було перетворено на військові поселення,
а замість поляків на чиновницькі посади призначали росіян. Скасування у 1840 р.
Литовського статуту (кодексу законів, що спирався на зразки середньовічного
Заходу) разом із раніше ліквідованим Магдебурзьким правом ознаменувало кінець
застосування західноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на підвлад-
ній росіянам Україні.

Деякі кроки Бібікова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. він
відновив кампанію навернення (чи правильніше — повторного навернення) греко-
католиків у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинській, Подільській губер-
ніях, а також у Білорусії греко-католицька церква, що визнавала зверхність Риму,
вже глибоко вкорінилася й налічувала 2 млн віруючих. Шляхом масових депортацій,
а також підкупу Бібікову вдалося практично знищити на території імперії греко-
католицьку церкву. Вірність їй змогла зберегти лише невелика кількість греко-
католиків у околицях Холма.

Хоч це, звісно, не входило до намірів генерал-губернатора, але деякі з його по-
літичних заходів принесли українцям несподівані вигоди. Так, підтримуючи уні-
верситет Св. Володимира, заснований у Києві на противагу культурному впливу
поляків, він сприяв розвиткові закладу, що мав згодом відіграти надзвичайно важ-
ливу роль у майбутньому відродженні української культури. Так само, організував-
ши у 1843 р. Тимчасову комісію для розбору давніх актів (Археографічну комі-
сію) й сподіваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часів
була російською, він започаткував першу систематизовану колекцію українських
архівних матеріалів, надавши можливість українським патріотам, які працювали
в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю.

Підхід Бібікова до селянства також мав несподівані наслідки. В надії здобути
прихильність українських селян і ще більше підбурити їх проти польських панів,
генерал-губернатор упроваджує в 1847 р. Інвентарні правила. В них точно визначала-
ся кількість землі, що надавалася селянинові, а також види робіт, які він мав
виконувати для пана. Бібіков скасував приватне оподаткування, яке ввели пани, та
обмежив їхнє право втручатися в особисте життя селян. Проте, типовим для ро-
сійської бюрократії чином, наступники Бібікова внесли стільки доповнень до цих
правил, що застосовувати їх стало просто неможливо, й шляхта продовжувала ха-
зяйнувати, як і раніше. Замість подяки властям спантеличені й розгнівані селяни
Правобережжя кілька разів повставали. Перекручення у здійсненні бібіковських
заходів були лише одним із багатьох доказів того, що в цю задушливу епоху, незва-
жаючи на зовні суворий контроль над суспільством з боку царського режиму, уряд
ніколи не міг бути впевненим у наслідках своєї політики чи в напрямі розвитку подій
у суспільстві.

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення.
У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних
груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько
однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не
мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була ви-
значальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в ар-
мії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш
впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна
різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія
Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих
королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбу-
валося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм
бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління.
Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоорди-
нований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми
чварами або втручаннями ззовні.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження ім-
перії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства,
вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створи-
ла канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрокра-
тичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військо-
вого відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманіт-
ності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу ком-
промісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II. Прибіч-
ник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою
діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського істо-
рика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха
сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що