Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду еко-
номіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Не-
відступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається ска-
сувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення ре-
форм. Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося
здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління
Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися
й самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони прово-
дилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки
зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині —
південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після
першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при-
єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за-
непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього
поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю-
чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га-
личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про-
вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між
ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями
регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се-
редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося
в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських
земель.

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак-
теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад-
нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного
виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі
міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля
стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш
нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких ви-
зиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними
наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести
днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи
у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діста-
валося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього
було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські
землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селян-
ського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєт-
ку —1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина
являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багат-
шими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже не-
доступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні
сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише
близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до
якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того,
що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося
часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли
смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що три-
валість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось
ЗО—40 років.

Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто завертали
до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли легальною моно-
полією на виробництво алкоголю, а також власники шинків, переважно євреї. Деякі
землевласники навіть встановлювали для своїх кріпаків кількість споживання ал-
коголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який зони виробляли.
Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку
галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викли-
кала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму
людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну
групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства набли-
жалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль
лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б
цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від
свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що ниж-
чому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися,
виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі
своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. та-
ких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-
католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям
групової солідарності.

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі
своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і
культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрій-
ців — ледве підносився над селянином. Хоча громада,