Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків
у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати
літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато
ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-
католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушу-
вала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні резуль-
тати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та
культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католиць-

Собор Св. Юра у Львові

кому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в ін-
ших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство скла-
далося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священи-
ків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та
попи.

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі
Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се-
ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне
неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді,
українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства.
Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-

вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці
XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани
(більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож-
них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі
встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники.
Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою.
Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, спо-
діваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську
економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональ-
ним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала
свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо
великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йо-
сиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок
лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови
суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей.
Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати ста-
ру систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим
і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-еконо-
мічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно.
До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї
розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах
управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та ду-
ховенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла
звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках
імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням
Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядни-
ками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини
стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат
перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром
адміністрації та судочинства провінції.

Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися
селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліп-
шити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провес-
ти сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих
заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів
панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встанов-
лювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на
користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ,
а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити
на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зне-
важеною, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законни-
ми правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами.
У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від
нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої

класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину
й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий ха-
рактер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення
інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної Ук-
раїни.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого по-
чатку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церква-
ми спиралися на принцип паритету. Для