Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького ду-
ховенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р.
імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала
студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й мож-
ливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була засно-
вана ще більша семінарія. Як завжди, йосиф II пішов на крок далі своєї матері:
у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у
Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на
українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів,
переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці,
читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для
останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум».
Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову
з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених одноклас-
них школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні
дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого
письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох
типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою;
трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували
учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах.
Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі
ордени, ліквідовувалися.

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше
свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Гали-
чині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні
перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить
продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні
проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської Украї-
ни Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу
до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де
селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут
і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані економіч-
ного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були над-
звичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала
це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер XVIII до початку XX ст

східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних
провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчу-
вання та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була
внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала
можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням
ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька
церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені
політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати
повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.
Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває
Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі».

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц 1, продовжували від-
ступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у стано-
вищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі рефор-
ми у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів
освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібераліза-
цію імперії наприкінці XIX ст.

Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії
Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш
пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на
погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців
почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість
династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні
наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в се-
редовищі західноукраїнської еліти 'аж до 1830-х років. Його прибічникам — го-
ловним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототож-
нював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою
священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукра-
їнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську
шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристокра-
тизм, що виявлявся у зневазі