У донесенні народного комісара Савченка повідомлялося, що при активній допомозі ОУН(Б) в містах Львові, Станіславі, Тернополі та інших відкрито театри, арк. ]. У повідомленні командуючого поліції безпеки і СД до берлінського керівництва від 23 жовтня 1942 р. про “Український рух опору” зазначалось: “Робляться спроби проникнення прихильників С. Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяє бандерівський рух українському об'єднанню “Просвіта”, арк. ].

В діяльності ОУН(Б) завжди пріоритетними були проблеми освіти українських дітей і молоді в національних школах. “Ми не можемо віддати нашої дітвори ворогам, не сміємо допустити того, щоб наші діти виховувались у ворожому українському народові дусі, виходили зі школи яничарами. Мусимо боротися за душу дитини, не дати викривити її, мусимо виховувати її в націоналістичному дусі”, арк. ].

Нацистські окупаційні власті дотримувались відверто екстремістської лінії щодо розвитку освіти в Україні. Вже в серпні 1941 р. відповідальні цивільні та військові німецькі чиновники в Україні отримали директиву, яка підкреслювала наступне: “Допускається найнижче шкільництво. Дальші міри будуть прийняті згідно з розвитком ситуації”, с. ]. Так на нараді вищих посадових осіб, 22 липня 1942 р., А. Гітлер стверджував: “Місцеве населення не повинно мати жодних можливостей для освіти…”, с. ]. Навчання у школах, згідно з планами Третього Райху, мало зводитись до знання дорожніх знаків, столиці Німеччини, елементарних уроків читання і писання німецькою, “математика і подібне не потрібні зовсім”, с. ].

І все ж, наприкінці 1941 — на початку 1942 р. професорсько-викладацький склад зробив значний вклад в напрямі побудови українського національного шкільництва, починаючи від початкового і закінчуючи високим.

Важливо, що особливості українського націоналізму, в більшій мірі, проявилися в західноукраїнському регіоні. Так, професор І. Потулицький, організатор шкільництва в Києві, в одному з інтерв'ю говорив: “Хай з еміграції якнайскоріше всі їдуть в Україну. Із західноукраїнських земель треба нам підручників і людей, які потраплять внести новий націоналістичний дух в нашу молодь. Зате можемо західноукраїнським областям дати доволі дійсно добрих, досвідчених фахівців для шкіл”]. Таке ставлення до спільної справи було доказом соборності українців не на словах, а на ділі.

Якщо ОУН під проводом С. Бандери розгорнула відверто антинімецьку політичну і збройну боротьбу, то діячі інших українських партій та організацій, що змушені були припинити свою політичну діяльність, зосередили зусилля на культурно-освітній, виховній, громадській та економічній роботі з метою “оборони інтересів за всяку ціну і при кожній нагоді”, с. ]. Для цього в Східній Галичині були відносно сприятливіші умови, зокрема, менш жорстокий, ніж в інших окупованих німецькою владою адміністративно-територіальних утвореннях, режим.

Як уже зазначалося, з огляду на географічне та історичне положення, Галичина трактувалася німцями не як окупована територія, а як регіон, безпосередньо підпорядкований Райху, а в майбутньому — його складова частина. Саме це визначало дещо відмінне ставлення німецької влади до проблем регіону. Як згадував у своїх мемуарах голова Українського крайового комітету у Львові К. Паньківський, те, що Галичина була колись частиною Австрійської держави, відіграло певну роль у трактуванні німцями Галичини і галицьких українців. Участь багатьох німців у лавах Галицької армії у 1918-1920 рр., таких, як колишній підполковник УГА А. Бізанц, колишній сотник УГА професор Г. Кох, також мала своє значення. Згадка про ті часи позитивно підкреслювалась окремими німецькими керівниками, починаючи від губернатора. Тому, при всіх труднощах життя, українці як національна спільнота мали внаслідок цього дещо кращі політичні умови, с. ].

Усе це дозволило населенню західноукраїнського регіону з перших днів окупації німецькою владою розвивати самочинно в нових умовах національне, культурне й господарське життя: відкривалися школи, читальні, кооперативи тощо. Для налагодження цієї роботи утворювались українські комітети в осередках, які взяли на себе функції захисту інтересів населення перед німецькою владою, надання матеріальної допомоги біженцям і полоненим, організацію культурної діяльності. Найбільше зусиль комітети докладали налагодженню шкільництва, позашкільної освіти і церковного життя. Оскільки ці комітети створювались в різних округах західноукраїнських земель, то необхідно було скоординувати їх роботу. ОУН(Б), яка була найвпливовішою політичною організацією, подала пропозицію створити єдину суспільно-політичну організацію українців під назвою “Українське національне об'єднання” (далі — УНО), що координувала б культурно-освітню і господарську роботу в регіоні. Існуючі локальні комітети стали тоді осередками цієї центральної організації.

УНО, не чекаючи формального затвердження німецькою владою, почало вирішувати усі актуальні поточні питання політичного, господарського, церковного і наукового життя краю. Об'єднання займалося пошуком праці для біженців, проблемами виселенців, справами шкільництва, відновленням праці читалень “Просвіти” тощо. Однак, УНО не було юридично затверджене німецькою владою [30, арк. ].

Як у Галичині, так і в Райхскомісаріаті Україна українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Німці не визнавали жодної української політичної партії. Щоб мати можливість координувати всесоціальне і культурне життя, українці намагалися створити відповідну соціально-культурну структуру.

Тим часом німецька влада створила нову форму українських комітетів — Українські допомогові комітети (далі — УДК). Планувалося, що це мали бути окремі, між собою не пов'язані допомогові установи по округах, без організації керівної структури, залежні від німецьких окружних староств. Допомогові комітети стали єдиною формою організації для всіх національних груп — українців, поляків, євреїв. Скориставшись цим дозволом, українці всюди переорганізовували існуючі комітети в округах чи повітах на українські допомогові комітети. Їх діяльність мав контролювати створений у Кракові Український Центральний Комітет (УЦК), очолений В. Кубійовичем, який став координаційним центром українського соціально-культурного життя, дозволеного в Генеральному Губернаторстві.

Складним періодом