Як голова, або за тодішнім визначенням — провідник УЦК і цілої організованої легальної системи — В. Кубійович вклав в цю організацію весь свій талант і організаторсько-політичні здібності. Очолюваний ним УЦК допомагав українцям, які опинилися в умовах німецької окупації, займатися господарською діяльністю, навчатися в школах, вищих професійних навчальних закладах, сповідувати віру і зберегти національну культуру.

Структура УЦК включала провід, в якому, крім голови, його заступника і секретаря, було ще шість членів — керівників відділів, а саме: організаційного і фінансового, суспільної опіки, господарського, опіки над молоддю, культурної праці, шкільних справ. Під керівництвом окружного (міського) старости створювались допомогові комітети. Адміністративно вони підпорядковувались староствам, а по національній лінії — безпосередньо своєму центральному комітетові у Кракові. (У Галичині назва “допомогові комітети” не прижилася — тут вони називалися “окружні комітети”). Допоміжним органом допомогових комітетів були підпорядковані їм безпосередньо делегатури, с. ].

З перших днів існування УЦК взявся за створення і вдосконалення системи управління освітою. До 1940 р. справами шкільництва займався культурно-освітній відділ під керівництвом І. Зілинського. Згодом шкільний відділ було виділено в окремий відділ УЦК, який до кінця 1940 р. очолював І. Тесля, а з травня 1941 р. незмінним керівником став П. Ісаїв.

Дуже багато перешкод зустрічала громадська діяльність інтелігенції, спрямована на захист політичних прав українців та національної культури. Тому у середині липня 1941 р. під протекторатом митрополита А. Шептицького та безпосередньому керівництві К. Левицького, у Львові було створено Українську національну раду. Перед нею ставилося завдання бути “допоміжним проводом” галицького населення у розв'язанні його політичних і культурних проблем. Ця інституція проіснувала до початку березня 1942 р., а потім за наказом Г. Гіммлера була заборонена. Причиною заборони стала невідповідальність характеру її діяльності колонізаторським намірам німців, а приводом — небажання лідерів Української національної ради відмовитися від політичних функцій. З того часу легальною організацією, що координувала роботу самодіяльних окружних комітетів, став УЦК, арк. ].

Діяльність УЦК була дозволена окупаційними властями і німецька адміністрація розглядала цей комітет як інструмент свого впливу на українське населення Галичини, як засіб колонізації її території. Українська громадськість через УЦК намагалася “самоорганізуватися і самозберегтися перед знищенням”, с. ]. Комітет проводив потрібну для населення роботу, зокрема намагався налагодити діяльність закладів освіти і культури в західноукраїнському регіоні. “Комітет не був одноцільною організацією, і деколи приходило до розходжень між проводом або самим Кубійовичем та діячами з провінції, які закидали професорові, що він далеко йде у своїй співпраці з німцями”, арк. ] – відзначав і Крип’якевич, аналізуючи роботу УЦК. Треба, однак, підкреслити, що УЦК як посередник між українським населенням і окупаційною владою був змушений співробітничати з німецькою адміністрацією. В цілому, на думку В. Кубійовича, УЦК відігравав позитивну роль, бо “німці намагалися знищити українську освіту і культуру, але УЦК, все таки, де в чому цей наступ затримував”, с. ].

Німецька влада пильно стежила за діяльністю УЦК. У своїх спогадах голова Комітету В. Кубійович говорив: “Ми все планували, підготовляли, але здійснення не було в наших руках. Тому наша праця на відтинку шкільництва вимагала від нас великого такту й умілого підходу до німецької влади. Зокрема, наші проекти мусіли бути завжди солідно опрацьовані й реальні, бо лише таким способом ми могли здобути довір’я влади і внести в школу український зміст” [120, с. ]. Фактично, рамки статуту Комітету, нав'язаного німцями, були досить вузькими: дозволялася переважно допомогова діяльність. Однак, всупереч окупаційній владі, використовуючи нечіткість визначень статуту, керівництво організації надавало не тільки матеріальну допомогу, а й сприяло набуттю фахових знань, підвищенню культурного рівня населення. Відділ культурної праці організовував та розвивав народну культуру, освіту і позашкільне виховання українців. Практично втілювали в життя ці завдання українські освітні товариства, в які за розпорядженням німецької адміністрації навесні 1942 р. були реорганізовані читальні “Просвіти”, с. ]. Українські освітні товариства підпорядковувались місцевим структурам УЦК, а ті, в свою чергу, здійснювали керівництво і контроль за їх діяльністю. Так, 25 травня 1942 р. УЦК видав розпорядження, в якому говорилося: “Знаючи, що багато учителів знаходяться у важкім матеріальнім положенні, УЦК поробив відповідні заходи перед владою в цілі підвищення учительських платень”. Водночас зазначалося: “Поки ці заходи увінчаються бодай деяким успіхом, учителям повинні поспішити на допомогу Українські освітні товариства, в яких вони працюють” [11, арк. 25]. Освітні товариства стали фактично єдиними осередками всього українського культурно-освітнього життя в селах і містах. Провідна роль у їх діяльності належала національно свідомій інтелігенції: вчителям, службовцям, священникам. Зокрема, у газеті “Чортківська думка” зазначалося: “Їх підтримувала свідомість того, що, працюючи над піднесенням культурного та морального рівня українського народу, вони вкладають посильну цеголку під величну будову майбутності народу”].

Українська інтелігенція робила все можливе, щоб освітньо-виховна робота в товариствах стала систематичною і плідною, щоб щотижня і в кожному освітньому товаристві була проведена бодай лекція чи прочитано реферат, хоча, як свідчать джерела, далеко