У планах підкорення та колонізації окупованої України, німці значну увагу приділяли налагодженню механізму духовного пригнічення місцевого населення. Дії, спрямовані на деградацію мешканців окупованих районів, вандалізм щодо їхніх культурних цінностей, перетворилися на повсякденну практику німецьких окупантів. Про те, що це було пріоритетом державної політики, свідчать застенографовані висловлювання А. Гітлера у Вольфшанце (Східна Прусія): “Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас… Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання у галузі географії може бути обмежене однією фразою: “Столиця Райху — Берлін”… Математика й тому подібне взагалі не потрібні”, с. ].

Нацистські ідеологи висунули тезу про те, що німці, як представники вищої арійської раси, мають здійснювати керівну місію в безладному, на їх думку слов'янському середовищі. В одній із своїх промов Г. Гіммлер, характеризуючи слов'ян як расово неповноцінних людей, говорив: “Підтримувати порядок ці напівлюди сьогодні здатні такою ж мірою, як і сімсот чи вісімсот років тому, коли вони покликали варягів…”, с. ]. Ці та подібні фальшиві расистські постулати постійно тиражувалися серед службовців окупаційних органів, солдатів і офіцерів Вермахту, широких верств німецького населення, виховуючи в них почуття ворожості й зневаги до слов'янських “Untermenshen — унтерменшенів” (напівлюдей), які заполонили багатющі землі, такі потрібні Третьому райху та богообраному німецькому народові, с. ]. На місцях ці настанови чітко реалізовували урядовці німецької адміністрації, керовані Міністерством окупованих східних областей, яке очолював А. Розенберг. У дусі наведених вище постанов формували свою політику й чиновники з Райхскомісаріату Україна під керівництвом райхскомісара Е. Коха. Саме за його вказівкою шеф Відділу пропаганди Райхскомісаріату Папенброк організовував планомірний утиск духовного розвитку українського народу, посилаючись на його “неповноцінне расове походження”. А командуючий окупаційними військами в Україні генерал Кітцінгер, наголошуючи у спеціальному таємному циркулярі від 18 липня 1942 р., що українець завжди був і є чужим для німців, попереджав: “Кожний простий, довірливий вияв інтересу до українців та їх культурного існування йде на шкоду тим історичним рисам, яким Німеччина завдячує своєю могутністю й величчю, ослаблює їх”, арк. ].

Необхідно зауважити, що радикал-шовіністичній лінії Е. Коха, генерала Кітцінгера та інших фашистських верховодів протистояла дещо поміркованіша позиція райхсміністра А. Розенберга. Він, з тактичних міркувань (“залізний кулак в шовковій рукавиці”), щоб привернути місцеве населення на бік Німеччини, пропонував проводити більш гнучку політику на захоплених територіях СРСР. Підтримуючи ідею створення в Україні маріонеткового уряду, збройних сил, підпорядкованих Німеччині, А. Розенберг був прибічником певних послаблень і в питаннях культурно-освітнього розвитку українського народу. Однак, позиція А. Розенберга зазнала краху. А. Гітлер, Е. Кох та їх прибічники виступали проти будь-яких компромісів у східній політиці. “України немає. Ми — народ панів”, — такою була їх незмінна позиція. Райхскомісар Е. Кох звинуватив райхсміністра А. Розенберга у змові з українськими емігрантами, в нерозумінні позиції Райху (а все, мовляв, тому, що “він — Розенберг — не справжній німець, а тільки фольксдойч”), арк. ]. А. Гітлер багатозначно пообіцяв, що кине до концтабору кожного, хто обстоюватиме послаблення окупаційного режиму в Україні, хто забував, що Україна — лише колонія Райху.

Відображення найбільш екстремістського курсу щодо України, який взяв гору в німецькому керівництві, була поява в 1942 р. ряду вказівок та інструкцій вищестоящих окупаційних інстанцій, де йшлося про “поводження з українцями”. В одній з директив, складеній начальником штабу вищого керівництва СС та поліції безпеки в Україні штандартенфюрером СС Г. Мюллером, прокладалася досить зрима риса відчуженості між “панами-німцями” та “людьми другого ґатунку” — українцями. “Українці потребують керівництва. Своєю історією вони довели, що до самостійності просто нездатні. Добре керовані, вони являють послужливу робочу силу.. Якщо українці погано працюють…, то для них є засіб напоумлення”, с. ]. Окремо в директиві підкреслювалося, що “в німців є інші турботи і цілі, ніж опікуватися українською культурою та інтелігенцією”, с. ].

При всій неоднорідності суджень окупаційних інстанцій щодо українського народу і його інтелектуальних здобутків, ясно було одне: німці аж ніяк не збиралися всерйоз сприймати запити місцевого населення, зокрема культурно-освітні. Переважало в цьому питанні міркування Е. Коха: “Для поведінки німців у Райхскомісаріаті має бути вирішальною та точка зору, що ми маємо тут справу з народом, який в усіх відношеннях — неповноцінний”, арк. ]. Він полюбляв висловлюватися ще відвертіше: “Якщо я зустріну українця, гідного за своїми достоїнствами сидіти за одним столом зі мною, то я звелю його розстріляти”, арк. ].

Сутність позиції нацистської верхівки на чолі з А. Гітлером, Г. Герінгом і Г. Гіммлером в українському питанні зводилась до вкрай спрощеної формули: “України як держави немає. Її територія — складова частина Великонімецької імперії”, арк. ]. Відповідним було ставлення до української освіти, культури й інтелігенції.

Нацистська колоніальна політика в Україні, запроваджувана “залізом і кров'ю“, не залишала ніяких надій на збереження національної культури. Як визнавалося в одному з цитованих вище оглядів поліції і