Німецька адміністрація намагалася різноманітними засобами знищити культуру українського народу, позбавити його можливості набувати знання. З цього приводу райхскомісар Райхскомісаріату України Е. Кох писав: “Українцям не треба думати про школи й університети, тому, що вони зобов'язані працювати, а для роботи освіта не потрібна. Відкриття учбових закладів вважаю зовсім недоцільним, то тубільцеві-хліборобові і тубільцеві-робітникові освіта лише пошкодить”, с. ]. Він наказав закрити всі навчальні заклади, які до того часу ще випадково де-небудь існували через недостатню пильність німецьких керівників.

Втілюючи в життя освітню доктрину фюрера, райхскомісар України Е. Кох в січні 1942 р. видав наказ, в якому викладалися умови відкриття початкових, так званих “народних” шкіл. Згідно з цим наказом заборонялося використання навчальних планів, навчальних посібників колишньої радянської школи. При відборі педагогічних кадрів перевага надавалася особам, відомим своїми антирадянськими поглядами, а передових вчителів радянських часів до роботи не допускали. Заборонялося також викладання російської мови, с. ].

Виконуючи цей наказ, окупаційна влада відкрила майже в усіх областях невелику кількість чотирирічних народних шкіл, почала видавати “Педагогічний інформаційний бюлетень”, газету “Школяр”, підготувала сфальсифіковані підручники, в місцевих газетах запроваджувалась рубрика “Сторінка для школяра”, виходив фаховий журнал для вчителів “Українська школа”, арк. ]. “Реформатори народної освіти” почали активно впроваджувати в шкільне життя нацистські порядки, “обробляти дітей у своєму дусі, створювати відповідний режим, який мав онімечувати освіту і шкільне життя, с. ].

В питаннях освіти німецька політика в Галичині керувалася довготерміновою програмою перетворення мешканців краю на робочу силу Третього Райху. Основними елементами нової освітньої політики стали народні та професійні (фахові) школи, які мали забезпечити мінімальний рівень освіти молодшого покоління і підготувати його до найпростіших функцій у сільському господарстві і промисловому виробництві, ремеслі і торгівлі, с. ].

Німецька окупаційна влада твердила, що “на школу, її завдання та працю, що в ній ведеться, не можна дивитися як на один з етапів у житті молодого покоління. Молодь — це майбутня рука і мозок нації, яка має як слід, отже совісно виконувати працю при станку. Школа має на меті виховати розумне, врівноважене, національно свідоме і, в найкращому розумінні того слова, жертвенне українське покоління”].

У Генеральній Губернії, до якої була приєднана і Галичина, генерал-губернатор Г. Франк намагався надати окупаційній освітній політиці зовнішніх форм, які дозволяють умовно окреслити її як “освічений колоніалізм”. Згідно із цією доктриною, рівень освіти мешканців Генеральної Губернії, з одного боку, не мав перевищувати або навіть наближатися до рівня освіти в Німеччині, з другого боку — не повинен був падати до такої межі, котра загрожувала б паралізувати нормальне господарське життя окупованих територій, що мало функціонувати в інтересах воєнної економіки Третього Райху. Обов'язковою в Генеральній Губернії проголошувалася лише початкова освіта, середня — необов'язковою і вища — лише для обмеженої кількості ненімців. В Галичині, як і в решті дистриктів Генеральної Губернії, німецькою окупаційною владою було дозволене функціонування мережі чотирьох основних типів освітніх закладів: 1) чотирирічні початкові або народні школи; 2) дворічні фахові школи; 3) гімназії; 4) дворічні вищі фахові курси, арк. ].

В дистрикті Галичина німецька адміністрація не бажала брати на себе пов'язаних зі шкільними справами обов'язків, враховуючи специфіку регіону, де більшість мешканців були українцями за національністю. З огляду на це, окупаційна влада дозволила залучення до організації шкільництва в Галичині “Відділу шкільних справ” та “Відділу у справах молоді” Українського Центрального Комітету (УЦК). Головою УЦК був відомий український вчений-географ В. Кубійович, а Галицький Допомоговий Комітет очолив д-р К. Паньківський. У структурі УЦК нараховувалось 26 комітетів допомоги, 41 районна і 109 волосних делегатур та 965 “мужів довір'я” у селах].

Відділи допомогових комітетів дублювали державні структури німецької адміністрації і підпорядкувалися їх рішенням. Щодо освіти, то вони керувались розпорядженням для Генерального Губернаторства від 16 березня 1940 р., в якому говорилося, що шкільництвом в Генеральному Губернаторстві буде управлятися згідно з наказами Головного Відділу Науки і Навчання при уряді генерал-губернатора. При урядах областей створювалися відповідні відділи. “У місці осідку окружних старостів (міських старостів) встановлюється окружних шкільних радників (міських шкільних радників). Урядники шкільного управління мусять мати німецьку державну приналежність до німецького народу. Шкільними інспекторами для українських і польських шкіл можуть бути іменовані також українці і поляки”].

В серпні 1941 р. в дистрикті Галичина був створений Відділ Науки і Навчання, який вважався найвищою інстанцією для шкільництва. Керівником Відділу уряд Генерального Губернаторства призначив Антона Гасселіха. Відділ поділявся на піввідділи для вселюдних, вищих і середніх загальноосвітніх, професійних і фахових шкіл. Піввідділами керували референти-німці, котрим виділено як співробітників українських та польських інспекторів (візитаторів). Заступником керівника Відділу, референтом вищих шкіл і польського вселюдного шкільництва був Філіп Курц, референтом українського вселюдного шкільництва — Вільгельм Меслін, референтом німецького вселюдного шкільництва в дистрикті — Альфред Граше, референтом професійних та фахових шкіл — Едвард Ліберда. При окружних та повітових староствах утворювалися окремі шкільні уряди, якими керували окружні шкільні радники. Їм підпорядковувались всі ті школи, які знаходилися в дистрикті [328].

В царині навчання та виховання Відділ Науки і Навчання в дистрикті Галичина зберігав за собою лише