керівні та контрольні функції. Зокрема, він затверджував програми навчання, визначав завдання та персональний склад шкільних інспекторів, розподіляв виділені урядом Генеральної Губернії витрати на освіту та виховання. Не зацікавлений у стимулюванні підвищення інтелектуального рівня народу, згаданий Відділ не сприяв нормальному розвиткові в Галичині закладів освіти для ненімецького населення. Протягом нацистської окупації вони функціонували, здебільшого, завдяки ініціативі компетентних службовців освітньої школи на місцях. Разом з тим, слід зауважити, що окупаційна влада надавала тут перевагу українцям над поляками. Названа позиція має місце в листі шефа управління дистрикту Галичина О. Бауера до керівника ділового осередку УЦК в Галичині К. Паньківського від 7 серпня 1943 р. Вказується, зокрема, що останнім часом до останнього звертаються керівники різних фахових управлінських структур з проханням надіслати українських спеціалістів. О. Бауер вважав, що заміна польського персоналу українським є необхідною. Тому він закликав “зробити у цій справі усе, що тільки можна зробити”, й обіцяв при цьому “надати свою повну підтримку”, с. ].
Дозвіл на відкриття шкіл давав Відділ Науки і Навчання при уряді генерал-губернатора дистрикту. Безпосереднє керівництво шкільництвом на терені окремого округу належало шкільному радникові, який за допомогою двох інспекторів (окремо для українських і окремо для польських шкіл) здійснював нагляд за діяльністю всіх освітніх інституцій].
Якщо не було самостійності в організаційному плані, то не мала її українська школа періоду німецької окупації — це копіювання “нової” німецької школи. Відділ Науки і Навчання виходив з того, що німецька нова“ школа є частиною націонал-соціалістичного виховного ладу. Вона відкидала застарілий ідеал так званої “загальної освіти”, а визначала шлях, що “виходить від тіла, охоплює душу та веде до суспільного життя”]. Однак, саме в цій школі формувався не українець-патріот, а покірний раб нацистської режиму, кваліфікована дешева робоча сила, яку німецька адміністрація при допомозі “українських патріотів” вербувала на роботу до Німеччини.
В організації народних шкіл влада чітко дотримувалась принципу, що українських дітей має вчити український вчитель в українській школі, польських — польський вчитель у польській школі. В кожному населеному пункті, де налічувалось сорок українських дітей, могла відкритися українська школа. Для дітей німців і “фольксдойчів” (осіб німецького походження), згідно з директивою генерал-губернатора від 19 грудня 1939 р., для відкриття німецької школи в Генеральній Губернії було досить наявності принаймні восьми німецьких дітей, арк. ].
Основною проблемою для розвитку загальноосвітніх шкіл західноукраїнського регіону була нестача педагогічних кадрів. Причини були різні: асиміляторська політика урядів Другої Речі Посполитої, яка перешкоджала розвитку українських педагогічних кадрів, сталінські репресії, які винищили значну частину української інтелігенції, а також й те, що багато вчителів з фаховою підготовкою від вчительської практики відмовилися. В зв'язку з цим, окупаційна влада проголошувала: “Органи Народної освіти, а за ними і все громадянство, повинні доложити всіх зусиль, щоб здобути кадри, потрібні для обсади сільських шкіл”].
Треба відмітити, що навчання в сільській школі повинно було проводитися на нижчому рівні в порівнянні з міською школою. Про це свідчить розпорядження генерал-губернатора дистрикту Галичина О. Вехтера від 1 жовтня 1942 р., в якому говорилося, що сільська школа не має брати для себе за зразок міську школу, яка має цілком іншу мету. “Сільська школа має справу виключно з селянськими дітьми, які бажають і повинні бути селянами і селянками…”, арк. ].
Незадовільною була справа розширення мережі гімназій. Українцям Галичини було дозволено відкривати освітні заклади такого типу, але в обмеженій кількості. Учасники тих подій згадували, що “німці були непоступливі і покликалися на те, що для поляків взагалі гімназій не було”, с. ]. І тільки під тиском УЦК й української громадськості у Галичині відкрито лише десять гімназій, і то з обмеженим числом учнів: дві у Львові, а також у Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Сокалі, Станіславові, Стрию, Тернополі, Чорткові. Спочатку планувалося, що у Львові функціонуватимуть чоловіча і жіноча гімназії. Однак обидві школи стали чоловічими. Міста з давніми й заслуженими гімназіями, такі як Золочів, Самбір, Рогатин, Яворів та інші, залишилися без середніх шкіл. Багато вчителів опинилися без роботи, а чимало молоді — поза школою, с. ].
Основна увага приділялася розвитку професійних шкіл, бо окупаційна влада розглядала фахове шкільництво як засіб підготовки робітників для Третього Райху. На підставі розпорядження від 29 квітня 1941 р. про фахове шкільництво, “всі діти, які закінчили народну школу, зобов'язані перейти на навчання до фахових шкіл”, арк. ]. Упродовж жовтня-листопада 1941 р. преса Львова і Кракова була заповнена оголошеннями про відкриття професійних шкіл. Готуючи молодь до роботи в Німеччині, окупаційна влада через середні та професійні школи поповнювала молодою робочою силою підприємства та фермерські господарства Третього Райху. Причому, терміни навчання в школах не витримувалися. У будь-який час за вказівкою дистриктового відділу праці, без попередження відділу навчання, спеціальні загони окупантів здійснювали набіги на школи і забирали учнів для відправки на роботу в Німеччину, с. ].
Важливим є той факт, що окупаційна влада не була зацікавлена в тому, щоб молодь здобувала вищу освіту. Так, 1 липня 1941 р. німецький військовий комендант Львова наказав закрити усі вищі навчальні заклади, викликавши обурення широкого загалу, арк. ]. Однак, українська інтелігенція не полишала спроби відкрити до початку 1941-1942 навчального року хоча б частину вузів. Професор В. Сімович 24 липня 1941р звернувся до місцевої управи з проханням виконати ремонтні роботи в навчальних корпусах університету, арк. ]. Але університет у Львові так і не був відкритий. Відчуваючи потребу в спеціалістах для промисловості, сільського господарства та охорони здоров'я, німецька адміністрація