Українські політичні партії та національно-культурні об'єднання західноукраїнських земель безпосередньо та через культурно-освітні організації згуртовували й піднімали українське населення регіону на боротьбу проти національного гніту. Впродовж всього періоду окупації тут не припинялися виступи проти шовіністичної денаціоналізаторської політики держав-окупантів за розвиток української школи і рівноправність мов.

На час приєднання Західної України до Української РСР (1939 р.), українська школа тут була майже повністю знищена, с. ]. Однак, у висліді цих історичних реалій, немає жодних підстав для висновку про занепад ідей національного шкільництва в регіоні. Навпаки, постійна й послідовна боротьба інтелігенції за національну за змістом і формою освіту стала визначальною традицією буття українців краю. Ця традиція впродовж багатьох десятиліть живилася непереборним прагненням західноукраїнського населення, попри денаціоналізаторські та асимілятивні домагання чужонаціонального оточення, зберегти свою культуру та мовну ідентичність, залишалася найважливішою соціально-політичною гарантією самозбереження українства.

Насамперед, варто відзначити, що всі українські політичні партії та об'єднання, що діяли в західноукраїнському регіоні, прагнули зберегти і розширити свою соціальну базу, в програмних постановах декларували завдання щодо освіти й виховання підростаючих поколінь. Тобто, питання українського шкільництва традиційно були важливою складовою суспільного життя.

Після приєднання західноукраїнських земель до складу СРСР, новий режим намагався привернути на свій бік українське населення регіону. Радянська влада оголосила, що прийшла на допомогу своїм “братам-українцям”. В умовах інтегрування західноукраїнського регіону до складу СРСР, особливого статусу набуває російська мова, активно пропагувалися твори російської культури. Розширенню сфери використання російської мови сприяла освітня політика радянського режиму. Відкриття шкіл з російською мовою навчання, масове завезення навчальної літератури було спрямоване не тільки на задоволення мовних потреб українського населення Галичини, а й мало стимулювати усвідомлення радянських традицій неросійським населенням.

За умов панування німецького тоталітарного режиму, що заперечував саме існування українського народу, щоб вижити, уникнути духовної деградації або цілковитого фізичного знищення, особливого значення набуло збереження культури, освіти, духовного потенціалу народу, відстоювання його самобутності.

У Галичині були об'єктивно кращі умови для діяльності українських організацій. Тут, на відміну від інших територій, українці становили переважну більшість — 70 % населення (приблизно 5 мільйонів осіб), с. ]. Національне і громадське життя мало в Галичині глибші і міцніші традиції, а також окупаційний режим був, порівняно, м'якшим. Українці мали гімназії і своє видавництво, культурно-освітню молодіжну організацію. Лише в Галичині діяли вищі школи, а народні і фахові школи були державними.

Період після “золотого вересня” 1939 р., котрий не приніс населенню Західної України очікуваної радості від возз'єднання, став одним із найскладніших етапів діяльності та підпільної боротьби ОУН. Машина смерті, що вже набула досвіду на Сході України і в СРСР в цілому, після возз'єднання запрацювала на повну потужність і в Західній Україні, перемелюючи все, що не вписувалося в рамки її ідеології. Під гаслами боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” багато українських викладачів, діячів національно-визвольного року 1918-1923 рр., які виступали проти політики радянізації Західної України, були звільнені з роботи і репресовані. Першими під репресії також потрапили політичні діячі, лідери і члени партій, які діяли на теренах регіону і самоліквідувалися в перші дня після возз'єднання. Така ж доля чекала й культурно-освітні та громадські організації, товариства “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар” та ін. ОУН постраждала на перших порах найменше завдяки конспіративному характеру своєї діяльності. До 1941 р. діяльність ОУН зводилась до того, щоб врятувати свої кадри та свідому частину населення, котра могла зазнати репресій, с. ].

На західноукраїнських землях, зокрема у Східній Галичині та Західній Волині, суспільно-політична ситуація після нападу Німеччини на Радянський Союз склалася дещо інакше, ніж на Сході українських земель. Це було зумовлене, насамперед, цілковитою дискредитацією радянської системи, яка за один-два роки встигла повною мірою розкрити свою антигуманну і антинаціональну сутність. Масові репресії, депортації, винищення десятків тисяч безневинних людей, зокрема, під час відступу Червоної Армії, коли у в'язницях Львова, Станіслава, Дрогобича, Золочева, Самбора та багатьох інших містах було розстріляно тисячі ув'язнених (в тому числі й інтелігенції), — викликали загальну ненависть населення західних земель України до радянської влади. По-друге, керівники ОУН(Б), а також Української Греко-католицької церкви, які мали значний вплив на формування громадсько-політичної думки і поведінку широкого загалу, далі сповідалися, що оскільки Німеччина розпочинає боротьбу проти головного, на їх думку, ворога українського народу — Радянського Союзу, то все ж таки вдасться якщо не повністю реалізувати українську національну ідею, то хоч би створити кращі умови для національно-політичного і культурно-освітнього розвитку України. На поширення таких настроїв певний вплив мали етнопсихологічні та етнонаціональні чинники населення Східної Галичини з його досвідом входження західноукраїнських земель до Австро-Угорської імперії і, взагалі, ставлення до німців як до представників великої європейської цивілізованої нації, с. ].

Саме у зв'язку з цим українське населення Східної Галичини і Західної Волині зустрічало німецьку армію з надією, сподіваючись на кращу долю. Відомо, що цей факт радянські пропагандистські і наукові кола протягом багатьох десятиліть використовували як головний аргумент для паплюження національно-визвольних змагань українського народу в роки Другої світової війни, звинувачуючи його ідейних і політичних керівників — ОУН і греко-католицьке духовенство — в колабораціонізмі. Водночас замовчувалося найголовніше — що саме Радянський Союз у спілці з Німеччиною розв'язав Другу світову війну, що братання двох тоталітарних систем, скріплене злочинними таємними