дітей дозволялося приймати на навчання тільки за умови, якщо вони вже навчалися, але ще не закінчили школу, а також при наявності для них місця в школі” [16]. За таких умов багато дітей не мали змоги вчитися. Так, згідно розпорядження Відділу науки і навчання у Львові, яким заборонялось у 1942 - 1943 навчальному році приймати до народних шкіл дітей, які досягли чотирнадцятирічного віку, 90 % учнів 5-6 класів не мали змоги закінчити школу. Щоб розв'язати цю проблему, Український окружний комітет звернувся до Відділу науки і навчання з проханням дозволити провести підготовчий курс, щоб вказані учні могли скласти іспити за 7 клас. "Підготовчий курс відбудеться у Раві Руській в часі від 10 липня до 10 серпня, після закінчення якого начнуться іспити перед Державною іспитовою комісією" [17]. Курси мали закінчити не тільки ті, що планували вступати до середніх шкіл, а й діти, які не мали змоги продовжувати навчання.
Шкільний реферат (відділ у повітових староствах) зазначав, що "свідоцтво 7-ї кляси придастся їм в майбутньому при проханнях прийняття до всяких державних установ, відчинюванні власних штатів праці, крамниць тощо, позволить нам обсадити залізницю, пошту і т.д. нашими людьми" [18].
Шкільні відділи наприкінці серпня 1941 р. видали ряд постанов щодо організації навчання в початкових школах. Зокрема, керівник шкільного відділу Луцької округи Б. Білецький повідомив, що до часу одержання від центральних шкільних установ розпорядження початкові школи і навчання в них організовуються за наступними вказівками: "Навчання в школах починається 1 вересня. Завдання початкової школи – дати дітям підстави виховання і знання, необхідні громадянам Української держави, щоб вони могли активно будувати різні ділянки державного і громадського життя" [19].
Німецька окупаційна влада в контексті загальнополітичної спрямованості вважала, що на школу, її завдання щодо навчання і виховання не можна дивитися як на один з етапів у житті молодого покоління. Адже "українська молодь не повинна тільки час від часу ущасливити батьків похвальними грамотами. Це майбутні рука і мозок нації, які мають виконувати як слід, отже совісно, розумно та з самопосвятою працю при станку" [20]. Нацисти вважали, що "основним завданням української школи є виховання розумного, врівноваженого, національно свідомого і, в найкращому розумінні слова, жертовного українського покоління" [21].
Нацисти вважали, що "нова" українська школа може будуватися на національній основі, а з цього випливало, що в системі навчання і виховання належне місце мали зайняти українська мова і література, історія України, географія України, співи. Однак, на початку 1941-1942 навчального року перед народними школами ставилися дуже скромні завдання - навчити дітей читати, писати, рахувати і дати елементарні відомості з інших дисциплін. Наприклад, поняття про землю можна було подавати дітям тільки у зв'язку з вивченням природи.
У вересні 1941 p. в дистрикті Галичина за розпорядженням шкільного інспекторату в українських і польських народних школах тимчасово "заборонялося вивчення історії і географії у будь-якому вигляді" [22]. Таку ситуацію спричиняла та обставина, що нові підручники ще не видали, а старі, як вважали окупанти, "просякнуті більшовицькою пропагандою" [23]. Зі шкіл вилучали все, що не відповідало німецькій політиці. Так, керівництво Станіславівської початкової школи повідомило Окружну шкільну управу, що "усунуто зі школи книжки, образи і мапи з польським і більшовицьким змістом" [24].
Згідно постанови райхскомісара України Е. Коха від 12 січня 1942 p., запроваджені за більшовицького режиму навчальні плани, підручники, учнівські і викладацькі бібліотеки, а також політично тенденційні навчальні посібники (фільми, картини тощо) заборонялися. "Поки не з'являться нові навчальні плани і підручники, запроваджується вільне навчання. Воно обмежується читанням, письмом, рахуванням, фізкультурою, іграми, виробничою і ручною працею. Мова навчання – українська. Російську мову викладати більше не слід" [25].
Слід відзначити, що в усіх українських народних школах як обов'язковий предмет запроваджувалось вивчення німецької мови. Нацисти наголошували, що "німецькій мові, як мові давно вже світового значення і як мові народу, приязного українському народові, відводити в школах належне місце" [26].
Українські народні школи як в дистрикті Галичина, так і в Райхскомісаріаті Україна не мали в 1941-1942 навчальному році затверджених німецькою владою навчальних програм. Їх мали виготовити німецькі спеціалісти впродовж шкільних канікул. Відсутність програм давала вчителям можливість творчого підходу до вибору як змісту, так і методів викладання окремих навчальних дисциплін. Українські вчителі не тільки передавали учням певний запас знань, відображений у підручниках, а й виробляли практичні навички і вміння їх застосовувати. Своїми методами викладання вони допомагали дітям вчитися самостійно мислити, будили інтерес до історії і культури України. До програми з української мови педагоги, на доступному для кожного шкільного віку рівні, заключали різні елементи народознавства, тобто все, що могло сприяти об'ємності і панорамності сприйняття матеріалу, кращого його засвоєння.
Належне місце нацистська влада приділяла релігійному вихованню шкільної молоді. З боку окупантів не було жодних заперечень відносно бажання українського населення, щоб освіта проводилась у релігійному дусі. Навпаки, з німецької сторони це розглядалось як дуже позитивне явище. Окупанти вважали, що придушуване впродовж багатьох років релігійне життя позитивно впливатиме на настрої населення. В зв'язку з вище згаданими обставинами шкільна влада постановила, що "обов'язком українських народних шкіл є вивчення Закону Божого по дві години (в деяких випадках по одній годині) на тиждень в класі (або в об'єднаних класах)" [27]. Водночас вона просила церковнослужителів забезпечити в школах викладання релігії. Так, шкільний відділ Кременецької округи звернувся до