Митрополит А. Шептицький звертався до духовенства Західної України із закликом "обняти всі ерекціональні ґрунти і маєтки та організувати школи, а також заключити з учителями службові договори" [29]. Він вважав, що в період німецької окупації потрібно приділяти особливу увагу навчанню та вихованню молоді. Митрополит проголошував, що "у виховній справі зараз поруч родини стоїть церква та школа, а до деякої міри бурси, гуртожитки і верстати праці, де перебуває більша частина молоді. У багатьох випадках вони просто не почуваюсь себе до обов'язку вести виховну діяльність" [30]. Вчителі релігії вважали, що "учень, закінчивши семикласну школу, повинен винести з неї основне знання правд віри і моралі, які поможуть йому утривалити християнський світогляд" [31].

Відсутність затверджених німецькою владою навчальних програм давала змогу педагогам вносити до навчального процесу національний зміст, що сприяло утвердженню національної свідомості дітей. Творчі педагоги намагались розробити власні варіанти навчальних програм, використовуючи кращі надбання української і світової науки, здобутки народної педагогіки. Поширеним явищем стало поглиблене вивчення питань національної історії, краєзнавства на уроках української мови. Враховуючи пізнавальні можливості учнів початкових народних шкіл, вчителі, переважно крізь призму біографій видатних культурних діячів, висвітлювали важливі етапи українського минулого, на конкретних прикладах знайомили дітей з героїчними і духовними традиціями народу, виховували шанобливе ставлення до них. Вивчаючи документи, знаходимо чимало прикладів, коли уроки української літератури були повністю присвячені вивченню діяльності Т. Шевченка, І. Франка, І. Мазепи, І. Виговського, П. Дорошенка. На уроках співу, не ховаючись, розучували гімн "Ще не вмерла Україна", стрілецькі і козацькі пісні. На уроках рисунку малювали український герб – тризуб [32].

Що стосується власне виховної діяльності, то, як стверджував у своїх спогадах колишній голова Українського краєвого комітету К. Паньківський, "німці не вмішувались в ці справи, а також у справи релігійного виховання, яке залишалося в усіх видах шкіл таким, яким було воно до вибуху війни, і справність якого залежала тільки від нашого духовенства" [33].

Важливо підкреслити, що у процесі навчання і виховання значну увагу, за наказом німецької влади, приділяли вчителі учнівській дисципліні. Зокрема, директор школи в Станиславові О. Глібовецька на учительській конференції 20 грудня 1941 р. виступила з доповіддю "Про потребу карності в школах". Окупаційна влада вважала, що без карності не можна собі уявити ніякого навчання. Навчання, на їх думку, буде дисциплінованим тільки тоді, коли вчитель користується авторитетом серед дітей, а також зацікавлює їх навчальним матеріалом. "Тут потрібне також совісне приготування вчителів до лекції. Хто не потрафить удержати дисципліни серед дітей, не надається до вчительської праці" [34]. Відсутність авторитету вчителя і недисциплінованості учнів, як вважали окупанти, мали місце в радянській школі тому, що багатьох батьків цих дітей радянська влада депортувала. А це призвело до бідності, яка часто була причиною крадіжок серед учнів.

Працюючи над піднесенням успішності в учнів, вчителі вимагали строгої дисципліни. Учень мав твердо пам'ятати, що коли хто-небудь порушив шкільний порядок, то мусить понести за це кару. В системі виховання учнівської молоді в період німецької окупації поруч методів переконання вживались також методи примусу. Нацисти наполягали, що особливо після того, як "українська школа попробувала більшовицького, розхлябаного, повного анархії життя, обговорення вчинку порушника перед класом або перед учнями цілої школи повинно бути застосоване в школі, але це не виключає, а навпаки - підкреслює необхідність покарати тих, хто на це заслужив" [35]. Добре організований клас мав виробити методику впливу на недисциплінованих учнів, тобто покарати порушника шкільної дисципліни.

Важливу роль в піднесенні дисциплінованості дітей відіграли учнівські організації (наприклад, спортивна). З їх допомогою вчителі розвивали в учнів почуття свідомості, приналежності до спільноти. Значну увагу вихованню і фізичному загартуванню шкільної молоді приділяв Відділ Молоді УОК та його низові структури. При ньому діяли такі секції, як "Опіки над молоддю", "Студентська секція", "Секція підготовки тіловиховників" та інші. Так, 6-8 березня 1942 р. заходами секції "Опіки над молоддю" в Станиславові відбувся певний навчальний курс "провідників молоді" (взяло участь 50 осіб), переважно з сіл Станіславівського повіту. В програму курсу входили наступні заняття: 1) ідеологічний вишкіл; 2) організація й робота в Українській управі молоді; 3) географія та історія України [36].

Вже з самого раннього шкільного віку учні "нової" школи мали набувати певні навики і вміння вести громадську роботу. Окупаційна влада відзначала, що головним недоліком радянської школи було якраз те, що творча робота та ініціатива активних учнів не об'єднувалась, не спрямовувалась на загальні завдання школи. Адже вміло організувати дитячу творчість - значить виховувати відповідальність за доручену справу, вміння самостійно розв'язувати ті чи інші завдання, поглиблювати свої знання, виховувати навички організованості, вміння контролювати себе та виховувати свідому дисципліну в інших. Кожен вчитель в період німецької окупації мав пам'ятати, що "на оновлених українських землях він повинен виховувати нове покоління, дисципліноване, здібне до громадського життя та сильне духом" [37].

Головною організацією, що мала сприяти дисциплінованості молоді в період німецької окупації, була "Виховна Спільнота Української Молоді" (ВСУМ) з центром у Львові, яка продовжувала діяльність неіснуючого тоді "Пласту". Організація була хоча і толерована, але не офіційно дозволеною німцями. ВСУМ існувала