Упродовж другої половини 1932 року не припинялися офіційні нападки на голів колгос-пів та місцевих, партійців за те, що вони : «об'єдналися з куркулями й петлюрівцями і стали не борцями за хліб, а навпаки, агентами класового ворога». Звинувачували керів-ництво колгоспів і за те, що воно незаконно роздавало селянам зерно відповідно до кількості відпрацьованих ними днів. Один із сучасних радянських учених зазначає, що 1932 року «деякі колгоспи на Північному Кавказі та Україні ухилялися від проведення політики партії та держави»

Протягом осені КП(б)У засуджувала колгос-пи, які розподіляли між селянами «все зерно..., весь урожай». Такі дії Хатаєвич характеризував як акції, «спрямовані проти держави». Газета «Комуніст» (орган КП(б)У) в листопаді засуджувала партійних керівників місцевих осередків у селах Катеринівці та Ушаківці за те, що вони відмовилися виконува-ти накази про здачу зерна; і це були не поодинокі дії.

За п'ять місяців 1932 року було заарештова-но 25—30 відсотків сільськогосподарських керівників середньої ланки. Взимку 1932— 1933 рр. українська партійна преса повідомля-ла про численні випадки звільнення з роботи й арешти багатьох українських комуністів. Наведемо типовий випадок, з погляду партії гідний осуду. Один голова колгоспу завзято шукав зерно і, нічого не знайшовши, заявив: «Зерна нема. Ніхто не крав і не отримував його незаконним шляхом. Тому виконати план немає змоги». Після цього його звинуватили в організації розкрадання зерна.

Беззаконна кампанія тривала. Комуністів, які не задовольняли владу, ліквідовували, а на їхнє місце присилали нових, надійніших.

Групи рядових активістів, прозвані на Україні «буксирними бригадами», часто нага-дували ватаги грабіжників. Вони били людей. Для пошуків сховищ з продуктами бригади застосовували спеціальний пристрій — стале-вий пруг приблизно 0,8 дюйма завтовшки і 3—10 футів завдовжки, з руків'ям — на одному кінці й гвинтоподібним шпичаком — на другому.

До бригади входили член правління або член сільради, двоє-троє комсомольців, хтось з комуністів і місцевий учитель. І ще до неї включали члена коопераційної адміністрації, а під час літніх канікул — кількох студентів. Для пошуку зерна кожна бригада мала так званого «спеціаліста», озброєного отим до-вгим прутом.

Бригада ходила від оселі до оселі, запи-туючи селян:—

Скільки у вас зерна для держави? Здебільшого люди відповідали:—

У мене нічого немає. Якщо не вірите — шукайте.

Розпочинався «пошук». Нишпорили в хаті, на горищі, в коморі, льоху, клуні, в соломі. Активісти обстежували піч — чи не сховане в ній зерно, розбивали сволоки на горищі, простукували підлогу в хаті, оглядали двір, сад та город. Виявивши підозріле місце, в дію пускали прут.

Якщо 1931 року ще знаходили сховане зерно (100—200 фунтів), то 1932-го таких криївок уже не існувало. Хіба що натрапляли на десять-двадцять фунтів збіжжя, залишено-го для курей. Забирали й ці «надлишки».

Ось що розповів фізикові Олександру Вайсбергу один з активістів: «На селі в мене двічі стріляли і навіть поранили. Скільки житиму, не забуду 1932 рік. Опухлі люди безпорадно лежали в своїх хатах. Щодня забирали трупи померлих. Незважаючи на це, ми мусили збирати хліб, аби виконати план. Зі мною працював мій товариш. Нерви в нього були не такі міцні, щоб витримати все це. Якось він мені сказав: «Петре, якщо це наслідок політики Сталіна, то чи правильна вона?» Я добряче вилаяв його. Наступного дня він підійшов до мене й вибачився...»

І в ті немилосердні часи не всі члени бригад були такими жорстокими. Один з активістів так описує пошуки зерна: «Іноді вони виявля-ли співчуття і залишали сім'ям трохи картоплі, квасолі, кукурудзи. Але жорстокіші забирали геть усе. Забирали не тільки харчі та худобу, а й усі коштовності, «зайвий» одяг, ікони, самовари, килими, хатнє начиння, серед якого могли бути срібні речі. Якщо знаходили гроші, забирали все до копійки».

Державні й партійні чиновники не стражда-ли від голоду, бо отримували непогані пайки. Гуманніші з них ділилися їжею з, селянами. Але загальна настанова була така; «Ти нічого не вартий, якщо не можеш побороти свій жаль. Ти мусиш харчуватися, хоч інші й поми-рають від голоду. Інакше нікому буде зібрати новий урожай. Коли твої почуття почнуть переважати здоровий глузд, скажи собі: «Єдиний спосіб покінчити з голодом — це зібрати новий урожай». Наслідки не забарили-ся, Як писала одна жінка своєму чоловікові в армію, «майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, крім голови колгоспу, бригадирів та активістів».

Сільські вчителі отримували вісімнадцять кілограмів борошна, два кілограми вівсяної крупи і кілограм жиру на місяць. Від них зажадали після уроків виконувати функції "активістів". Тож діти, що вчилися вдень, бачили, як їхні вчителі увечері й уночі вдиралися разом з усією бандою до них у хату.

На початку голоду в більших селах, де такі речі легше було приховати, партійним функці-онерам поставляли для любовних утіх жінок, які хотіли якось роздобути харчів. У районах партійні функціонери жили навіть розкішно. Ось яким був ресторан для партійних чиновни-ків у Погребищі:

«Удень і вночі будинок охороняла міліція, відганяючи від нього голодних селян та їхніх дітей... А тим часом у ресторані районні боси за невисоку плату їли білий хліб, м'ясо, птицю, консервовану садовину та городину, солодо-щі, пили. вино. А службовці ресторану отриму-вали так званий «мікоянівський пайок», що складався з двадцяти різновидів продуктів. Довкола цих оаз шаленіли голод і смерть». Що ж до міст, то в травні 1933 року в Запоріжжі двоє місцевих