15 грудня 1932 року було опубліковано список районів, «яким заборонялося надавати товари, доки вони виконають планів поста-вок зерна державі». До цього списку увійшли 88 районів Дніпропетровської, До-нецької, Чернігівської, Одеської та Харківсь-кої областей. Жителі цих «блокадних» районів були масово депортовані на Північ.

Хоч яких великих зусиль докладала партія, наприкінці 1932 року було зібрано лише 71,8 процента зерна від запланованої кількос-ті.

На початку 1933 року оголосили про третій збір поставок, розгорнувши за страхітливих умов подальший наступ на неіснуючі запаси зерна в українського селянства.

Сталін та його оточення, невдоволені неспроможністю України виконати норми поставок зерна, знову посилили тиск на керівництво Української РСР.

На об'єднаному засіданні Політбюро ВКП(б) і Центрального виконавчого комітету 27 лис-топада 1932 року Сталін заявив, що труднощі із заготівлею хліба попереднього року були породжені, по-перше, проникненням у кол-госпи та радгоспи антирадянських елементів, які проводили саботаж і руйнівну роботу, а по-друге, «неправильним, антимарксистським підходом значної частини сільських комуністів до колгоспів та радгоспів».

4 і 8 грудня 1932 року «Правда» виступила із закликом рішуче боротися проти куркулів, особливо на Україні, а 7 січня 1933-го тенденційно повідомила про відставання Ук-раїни в заготівлі зерна тому, що, мовляв, КП(б)У довела республіку до такої ситуації, «в якій організується класовий ворог».

На Пленумі ЦК ВКП(б) і Центрального виконавчого комітету в січні 1933 року Сталін зазначив, що «причини труднощів із заготів-лею зерна» треба шукати в самій партії. Перший секретар Харківського обкому КП(б)У відверто сказав йому, що на Україні лютує голод. Сталін висміяв його як фантазе-ра й вигадника, а всі спроби обговорити це питання були просто відкинуті.

Каганович у своїй доповіді знову твердив, що «на селі й досі є представники кур-кульства... Це куркулі, яких своєчасно не депортували, заможні селяни, прихильні до куркульства, куркулі, що повтікали із заслання й переховуються в родичів, частина «м'яко-сердих» членів партії.., які фактично є, зрадни-ками інтересів трудящих». Окрім того, він назвав «представників білогвардійців, петлюрівців, козацтва, есерівської інтеліген-ції» . Сільська інтелігенція на той час склада-лася з учителів, агрономів, лікарів, і те, що ця група населення підлягала очищенню від антирадянських елементів, було промовистим фактом.

24 січня 1933 року ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну резолюцію щодо КП(б)У (згодом її назвали «поворотним пунктом в історії КП(б)У, резолюцією, яка відкрила нову сторін-ку в переможній борбтьбі більшовиків на Україні»). Ця резолюція прямо засуджувала КП(б)У за неспроможність виконати поставки зерна. Найбільших нападок «за втрату класо-вої пильності» зазнали «ключові області»: Харківська, Одеська й Дніпропетровська. Пле-нум призначив Павла Постишева, секретаря ЦК ВКП(б), на посаду другого секретаря КП(6)У і першого секретаря Харківського обкому (Хатаєвич залишився секретарем ЦК КП(б)У і був призначений першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, а Вегер — першим секретарем Одеського обкому). Трьох попередніх секретарів цих обкомів пертії усунули.

Постишев заявив, що «притуплення більшо-вицької пильності» було головною причиною відставання в сільському господарстві й серйозних недоліків, у яких ЦК ВКП(б) звину-ватив більшовиків України. Він фактично був уповноваженим Сталіна в справі «більшовиза-ції» українських комуністів і подальшого викачування зерна з голодних українських сіл. Переїхавши на Україну, Постишев твердив, що в партії та колгоспах засіли куркулі й націоналісти, які саботують виробництво сільськогосподарської продукції. Він відкинув можливість надати допомогу селам харчами і заявив, що про допомогу селянам посівним зерном не може бути й мови — посівне зерно, казав він, селяни повинні знайти сам].

Постишев разом з новим головою ОДПУ УРСР Балицьким невдовзі замінив 237 секре-тарів районних комітетів партії і 249 голів районних виконавчих комітетів. Деякі райони особливо впали в неласку, як, скажімо, Орехівський Дніпропетровської області, «ке-рівництво якого складалося зі зрадників робітничого класу й колгоспного селянства», ОДПУ, крім того, розпочало переслідуван-ня ветеринарів, намагаючись звалити на них вину за масовий падіж худоби: близько ста ветеринарів було розстріляно в самій лише Вінницькій області в 1933 — 1937 роках, багато з них — за падіж коней, які гинули від грибка у ячмінній соломі.

У неласку впав увесь персонал метеороло-гічної станції, обвинувачений у навмисне неправильному прогнозуванні погоди з метою завдати шкоди врожаєві. У березні 1933 року було розстріляно 35 службовців комісаріатів сільського господарства й колгоспів за різні види саботажу — псування тракторів, за-бур'янення полів, підпали. Ще сорок осіб засудили до різних термінів ув'язнення, їх звинуватили у тому, що вони, використовуючи своє службове становище, «викликали в країні голод». Це був один з тих рідкісних випадків, коли власті визнавали наявність голоду.

Тим часом у села послали на постійну роботу 10000 нових активістів, з них 3000 були призначені головами колгоспів, партійними секретарями, організаторами. 1933 року в Одеській області звільнили з посади 49,2 від-сотка голів колгоспів, а в Донецькій — 44,1 відсотка. За нашими даними, в більшості українських сіл провідними партійними ке-рівниками були росіяни.

Люди вмирали протягом усієї зими, але смерть набула масового характеру на початку березня 1933 року.

«Коли сніг розтанув, настала справжня голодна смерть. У людей пухли обличчя, ноги, животи. Тепер вони їли будь-що — мишей, пацюків, горобців, мурашок, черв'яків. Пере-мелювали на борошно кістки та шкіряні підошви взуття. Вони різали стару шкіру й хутро, готуючи з них щось подібне до локшини. Вони варили клей. А коли з'явилася трава, почали викопувати коріння і їсти листя та бруньки. Вони їли все, що потрапляло під руки: