Широко вживані в їжу липа, акація, щавель, кропива не містили протеїну. Люди варили слимаків і пили юшку, а м'ясо подрібнювали, змішували із зеленим листям і їли або, точніше, ковтали. Це допомагало вижити. У південних областях України і на Кубані декому пощастило вижити завдяки полюванню на бабаків та інших дрібних тварин. Повсюди ловили рибу, хоч за це селян запроторювали до в'язниці. В містечку Мель-ники селяни їли відходи, що їх викидали з винокурні як непридатні для годівлі худоби.

Зарубіжні кореспонденти подають жахливі описи з перших рук. Один американець розповідає, що в селі за двадцять миль від Києва селяни поїли всіх котів і собак. «В одній із хат вони варили страву, яка не піддавалася ніякому аналізові. Там були кістки, вовна, якась шкіра, схожа на халяву чобота».

Як свідчить сільський учитель, крім борщу з кропиви, бурякової гички, щавлю і солі (якщо вона була), дітям іноді давали ложку квасолі, за винятком дітей «куркулів».

Як згадує агроном, в одному із сіл Вінницької області селяни навесні 1933 року «почали варити трави, кропиву, щавель... Але від споживання диких рослин люди страждали на водянку й масово помирали. В другій половині травня смертність стала такою висо-кою, що колгосп виділив спеціальну підводу, якою померлих відвозили на цвинтар і скида-ли до спільної могили.

У нас є свідчення про голод на Україні різних очевидців — і жертв голоду, і активіс-тів, і письменників, які описали тогочасні події вже пізніше, коли це стало можливим. Наведемо рядки одного з авторів:

«Голод — жахливе слово, від якого крижа-ніє душа, слово темряви. Той, хто не пережив цього, не годен уявити, яких страждань завдає голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — глави сім'ї,— ніж відчуття власної безпорад-ності перед своєю дружиною, яка не має чим нагодувати дітей. Немає нічого жахливішого для матері, ніж бачити своїх змарнілих, ослаблих дітей, що через голод уже не можуть сміятися.

Якби ж це було тиждень чи місяць, але це тривало багато місяців, і більшість місцевих родин не мали чого поставити на стіл. У льохах порожньо, в селі не залишилося жодної курки, з'їдено навіть насіння буряків...

Першими помирали від голоду чоловіки, за ними — діти й нарешті — жінки. Але перед тим, як померти, люди часто втрачали всі людські почуття й переставали бути людськи-ми істотами».

Колишній активіст коментує:

«На полі бою чоловіки помирають швидко, вони б'ються з ворогом, там їх підтримує почуття обов'язку, там вони допомагають один одному. Тут люди помирали самотньо, помирали жахливо, не усвідомлюючи необ-хідності своєї жертви задля справи. Їх упіймали в пастку і залишили помирати з голоду, кожного в себе вдома, через політичне рішення, винесене в далекій столиці за конференційними та бенкетними столами.

Найстрашнішим видовищем були діти з ви-сохлими руками й ногами, з величезними животами. Голод знищив усі ознаки юності на їхніх обличчях, обернувши їх на якихось вимучених фантастичних істот; лише в очах ще жевріли залишки дитинства. Ми повсюди бачили людей, які лежали випроставшись, з опухлими обличчями та животами, з цілком байдужими поглядами».

У травні 1933 року один мандрівник побачив шість трупів між двома селами на відрізку шляху завдовжки з дванадцять кілометрів (Дніпропетровська область). Іноземний жур-наліст під час пообідньої прогулянки в сільсь-кій місцевості натрапив на дев'ятьох мертвих людей, серед яких були двоє хлопчиків років дев'яти і дівчинка приблизно десяти років.

Солдат пише, що коли їхній поїзд в'їхав на територію України, він та його товариші вжахнулися. Вони роздавали їжу голодним селянам, які жебрали. Хтось доповів про це комендантові поїзда (ним був командир корпусу Тимошенко). Однак той не вжив суворих дисциплінарних заходів. Коли на місці маневрів частина розгорнулася, «чоловіки, жінки і діти вийшли на дорогу, що вела до військового табору. Вони стояли мовчки. Стояли й дивилися голодними очима. Їх проганяли, та вони з'являлися в іншому місці. І знову... стояли й дивилися голодними очима». Комісарам довелося чимало по-працювати, щоб вивести солдатів зі стану пригнічення та суму. Коли розпочалися манев-ри, голодні люди йшли за польовими кухнями, а коли солдатам роздавали їжу, ті віддавали її селянам. Командири й політпрашвники вдава-ли, що не помічають цього.

По селах «бідні просили в бідних, голодні в голодних, а ті, хто мав дітей, жебрали в тих, у кого не було дітей. Початок 1933 року. В центрі великого села, неподалік руїн підірваної динамітом церкви, розмістився базар. У людей опухлі обличчя. Вони ледве перемовляються, їхні рухи повільні й кволі — тому, що руки і ноги опухли. Вони торгують стеблами й качанами кукурудзи, висушеним корінням, корою дерев, водоростями...»

Жінка з села Федіївки Полтавської області (її чоловіка засудили на п'ять років як члена СВУ) зуміла підтримувати життя сім'ї аж до квітня І933 року. В квітні помер її чотириріч-ний син. Однак продовольчі загони не давали їй спокою, вважаючи, що могила, яку вона вирила для померлого сина, насправді була ямою з зерном. Розкопавши могилу, вони переконалися, що там лише тіло хлопчика. Матері довелося знову ховати його.

Усе завмерло. Життя зупинилося.

«Учні старших класів відвідували школу до початку весни, а молодші класи перестали вчитися ще взимку. Навесні школу закрили. Вчителі поїхали до міста, лікар — також. Він не мав чого їсти. Врешті, голодним людям ліками не зарадиш. Жителі міста перестали навідуватися в село. Що там робити? Що