Реферат на тему:

“УСРР на початку 20-х років ”

УСРР на початку 20-х років

Після закінчення громадянської війни основна части-на українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колиш-ньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та кра-їни Прибалтики стали справді незалежними, то радянсь-ка Україна у цей час мала формальний статус самостій-ної держави, яка виявляла незначну дипломатичну актив-ність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на по-чатку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізо-ляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — посту-пове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визна-чилися магістральні напрями діяльності української дип-ломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлен-ня дипломатичних відносин та укладення договорів; ство-рення правової бази дипломатичної діяльності; робочі кон-такти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридично-го визнання УСРР з боку великих держав, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємо-вигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

Першу мирну угоду радянської України було підпи-сано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила диплома-тичні відносини з Латвією та Естонією.

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—193 7) — партійний, дер-жавний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учас-ник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді. В січні 1918 р. — головнокомандувач військ Української Радянської республіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник вста-новлення радянської влади в Україні. 31920 р. — на дипломатич-ній роботі, з 1933 р. — голова Держплану і заступник голови РНК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресований як ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. В1937р. розстріляний.

Особливою складністю відзначалися відносини з Поль-щею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фак-тичного розмежування до початку радянсько-польської війни (за Польщею зберігався контроль над українськи-ми землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація від-носин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що пере-бував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи пет-люрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до поло-ну, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припинилися.

2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало над-звичайно важливе значення для становлення та активіза-ції зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій поло-вині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатич-них структур. Усією роботою керував наркомат закор-донних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зов-нішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовле-ністю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися від-носини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами — радянська Україна визна-валася Німеччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, ско-риставшись суперечностями, російська делегація, до скла-ду якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло укла-ла рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Укра-їну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжна-родної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежува-ла, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступа-ла самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зов-нішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорож-ньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самос-тійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зов-нішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Моск-ви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що пе-редували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілю-зію справжньої української державності, що давало змо-гу, з одного боку, нейтралізувати активність національ-но-визвольних сил, які боролися за відродження неза-лежної української держави, з іншого — використовува-ти УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки суб'єктивному чиннику, уособленням якого був X. Раковський. Здібний дипломат,