На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяль-ність України на міжнародній арені, в 1921 — на почат-ку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обме-ження дипломатичної активності республіки. Це було зу-мовлено як зовнішніми причинами — небажанням захід-них держав юридичне визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внут-рішніми — зміцненням централізації, посиленням уніта-ризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі зіграло послаблення позицій X. Раковського, пов'язане з його протистоянням зі Сталі-ним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в кра-їнах Балтії. Лише тимчасово було залишено представниц-тво в Литві, а повноваження представництва в Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взя-ла курс на витіснення української дипломатії з міжна-родної арени. Аналізуючи цю ситуацію, повноважний представник УСРР у країнах Балтії зазначав, що російсь-кі посли отримали з центру кілька попереджувальних те-леграм та приватних листів, суть яких полягала в тому, «що від українців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі». Пропонувалися прак-тичні засоби — не давати помешкання і грошей, не нада-вати можливості надсилати своїм шифром телеграми че-рез Москву. Російсько-українські тертя на дипломатич-ному фронті мали місце і під час укладення угоди в Рапалло. Підписання цього важливого російсько-німецько-го документа стало можливим значною мірою завдяки дипломатичному хисту X. Раковського, якого небезпід-ставно німецька сторона називала «батьком Рапалло». Про-те, коли українське зовнішньополітичне відомство забажа-ло не просто формально поширити дію російсько-німець-кого договору на Україну, а доповнити його конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-ні-мецьких контактів та домовленостей, Москва не погоди-лася. З цього приводу впливова німецька газета зазнача-ла: «Представник України отримав категоричне попередження з боку Росії, у якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укладати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повноважним представником на цих перегово-рах є російський делегат».

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прий-має постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби Укра-їни були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20 ве-ресня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Укра-їна навіть формально не здійснювала власних диплома-тичних кроків, не виявляла активності на міжнародній арені.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х років ха-рактеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха. Вона зумовлена, з одного бо-ку, тим, що тривалі воєнні дії (майже безперервно протя-гом 7 років) зруйнували матеріально-технічну базу про-мисловості, погіршили її кадрове забезпечення, з іншо-го — воєнно-комуністична політика значною мірою при-звела до дезорганізації господарських зв'язків.

Після закінчення громадянської війни республіка перетворилася на руїну. Збитки оцінювалися у 10 млрд крб. золотом із загальної суми збитків, нанесених усім республікам (39 млрд крб.). Виробництво промислової про-дукції у республіці знизилося до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалося сталі — 1,7%, прока-ту — 1,8%, вугілля (Донбас) — 22% від рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств 1921 р. в республіці діяло понад 2,5 тис. переважно дрібних підприємств.

Не кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного комунізму, недостатня забезпеченість реманен-том та тягловою силою спричинили скорочення на 15% посівних площ. Внаслідок цього валовий збір хліба в Укра-їні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) констатувала: «господарський розпад ніде не досягав та-кого величезного розміру, як на Україні».

2. Політична нестабільність. Вона була наслідком нев-доволення селян продрозкладкою. Реквізиції та заборона торгівлі викликали глибоке невдоволення, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням. Не випад-ково в одному з циркулярів наркомпроду УСРР, видано-му 25 грудня 1920 p., зазначалося, що «своєчасне вико-нання продрозверстки є актом великого революційного подвигу». Вилучати хліб з українського села ставало де-далі важче. Конференція продзагонів, яка відбулася в грудні 1920 р. у Харкові, урочисто запевнила наркомат продовольства, що «куркульству буде завдано удару, і хліб буде взятий силою і могутньою волею українсько-го і великоросійського пролетаріату».

Для подібних акцій сили продзагонів вже не вистача-ло, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5,5 тис. осіб) Української запасної армії. Проте здійснення продрозкладки за допомогою армійсь-ких частин тільки ускладнило ситуацію, оскільки на-штовхнулося на збройний опір селянства.

Майже на всій території України, насамперед у До-нецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославсь-кій губерніях поширився повстанський рух, який влада розглядала як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920 — на почат-ку 1921 pp. тільки у великих повстанських загонах налі-чувалося понад 100 тис. осіб. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози радянській владі свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної армії, які діяли проти Вран-геля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальни-ки В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий, Г. Котовський, О. Пархоменко.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території — під націоналістичними.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяль-ністю декласованих елементів міста і села, які