За часів князювання Аскольда (Оскольда) — останнього з династії Києвичів — відбулося кілька походів на греків (860 p., 863 p., 866 p., 874 p.), результатом яких стали вигідні для Русі договори.

Влітку 860 р. Аскольд запровадив у Русі християнство.

Створюється митрополія, починається будівництво церков, переклад біблійних книг, іконописання.

Переворот 882 р. поклав кінець державотворенню Асколь-да. Олег, регент малолітнього Ігоря Рюриковича, підступне вбиває правителів Києва і захоплює місто. Державний пере-ворот, як зазначає О. Пріцак, привів до зміни династій ш київському троні й зробив у подальшому більш безпечним торговий шлях «із варяг у греки». Київ та кияни підтримала державний переворот 882 р. й вітали Олега як реставраторе старої слов'янської язичницької віри.

Якщо обов'язки перших київських князів були порівняне простими й полягали в управлінні землею полян (на місця правили князі-васали), організації ополчень, командування військом, підкоренні нових земель, визначенні розмірів і зби-ранні данини (полюддя), то при Володимирі Святославич (завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у скла-ді Русі) та Ярославі Володимировичу (зробив Київську Русі могутньою державою, за що народ прозвав його «Мудрим», князівські функції ускладнилися. Це було зумовлено таким обставинами: 1) з територій приєднаних княжінь, де раніше порядкували васали, сформувався великокнязівський домен тому великому князю київському доводилося господарював в ньому; 2) ускладнилися форми феодального панування v підлеглості в межах усієї держави, а також військово-організаційні функції князя. Якщо раніше він один формував дружину, то тепер це робили для себе й осілі на землях дружинники князя, які перетворилися на феодалів. Зі обставин, що склалися, формування народного ополчення та війська з розрізнених загонів вимагало від великого князя значних організаційних зусиль, розробки стратегії і тактики

У XI — XII ст. князі, відмовившись від експансії, пере-йшли до захисту завойованих або добровільно приєднаних зе-мель. Вони зміцнювали кордони свого краю фортифікацій-ними спорудами, а необхідні для цього величезні кошти v людські ресурси брали із земель залежних феодалів. Але чимало з них, отримавши імунітетне право, протидіяли цих заходам. До подолання опору залучалися новостворені дер-жавні структури. Князеві слуги-васали (посадники, воєводи тіуни) справляли податки з місцевих феодалів та удільню князів, вільних селян і міщан, контролювали митну справу виконували інші доручення. Згодом з кола цих наближених формувався апарат державних (двірських) управлінців.

У Київській Русі з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі чимдалі більше уваги приділялося забезпеченню охо-рони іноземних купців, фінансовій справі, правовому регулю-ванню.

Особливого значення набувало судочинство. Якщо на по-чатку державотворення князь особисто творив суд, то в XI— XII ст. цим також займалися уповноважені ним слуги, а вели-кий князь судив лише населення головного міста й управителів удільних земель. З наданням імунітетного права місцевим кня-зям і феодалам вони також розглядали судові справи.

За князювання Ярослава Мудрого було складено збірник законів давньоруського феодального права — «Правду Ярос-лава», предметом захисту якого були, зокрема, життя і честь дружинної знаті й княжого двору. Згодом цей збірник поряд з «Правдою Ярославичів», «Локоном вірним» та «Уроком мостникам» увійшов до Короткої, Найдавнішої (XI ст.), редакції «Руської правди».

Найважливіші рішення великий князь приймав лише після ради з дружиною чи боярами. Серед інших обговорювалися питання зовнішньої політики (оголошення війни, укладення миру або союзу з іншими державами), а також внутрішньо-політичні проблеми (прийняття нових законів, розгляд деяких судових справ тощо).

Слід зазначити, що рада з дружиною чи боярами — це не якийсь особливий інститут державної влади, а елемент вій-ськової демократії, що глибоко вкорінився в Русі.

Якщо запропоновані князем шляхи розв'язання тієї чи іншої проблеми не знаходили підтримки на раді, він виносив її на всенародне обговорення (віче). Віче також скликалося в містах з ініціативи самих народних мас чи бояр (дружинників) з метою заміни князя, захисту від нападників тощо. щ

Інколи в історичній літературі віче зображається як постійно діючий орган держави. Насправді це не так. Вічем скликалося для вирішення окремих питань у сфері економічного, політичного та культурного життя і було методом, тиску на супротивну сторону.

Жоден з великих князів київських не мав абсолютної політичної влади. На початку державотворення князі прилучених земель залишалися на них владцями, визнаючи зверх-ність великого князя.

Але згодом на зміну усталеному порядкові прийшов інший — великий князь, усунувши представників місцевих княжінь, передавав владу в цих землях членам своєї родини (так званий «родинний сюзеренітет»). Вважають, що таку систему відно-син влади започаткував Святослав Ігорович, посадивши 970 р. своїх синів Ярополка, Олега й Володимира відповідно в Києві, древлянській землі та Новгороді. А завершив процес сюзере-нітету в Київській Русі Володимир Святославич, порозсаджу-вавши своє чисельне потомство у головних політичних цент-рах держави.

Діяльність великого київського князя Володимира (980 — 1015) була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Він завершив тривалий процес формування державної території. З метою посилення велико-князівської влади й ліквідації широкої автономії давньо-руських земель Володимир здійснив адміністративну, вій-ськову, релігійну й судову реформи.

Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію «племінних князівств» і запровадження нового адміністра-тивно-територіального поділу — уділи, що визначилися нав-коло найбільших міст (Києва, Чернігова, Переяслава, По-лоцька, Володимира-Волинського, Ростова, Новгорода та ін.), ставали великокнязівськими доменами. Врядувати в уділах Володимир призначав своїх синів або довірених осіб — посадників, яким належала військова, адміністративна й су-дова влада на місцях. Вони підпорядковувалися великому князю київському й