Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Володимир роздавав маєтки з правом експлуатації населення і обов'язком відбувати військову службу.

Внаслідок релігійної реформи Володимира в Русі близько 988 — 989 р. було утверджено як державну релігію — христи-янство. Язичництво віджило своє і не відповідало вимогам часу. Християнство ж у візантійсько-православному варіанті сприяло зміцненню державної єдності Київської Русі, а також Розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма країнами Європи й Азії.

Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Було запозичено норми візантійського права, об'єднані у збірниках «Номоканонах».

Суть родової влади полягала в іманентному (внутріш-ньому) співволодінні територією держави всіма представ-никами роду. Великий князь як головний владця наділяв (уділяв) землю своїм синам, створюючи таким чином систему удільного землеволодіння. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не пере-давалася у спадок, а поверталася в розпорядження київського князя.

Період князювання Ярослава Мудрого (1019 — 1054) поз-начився новим піднесенням Русі та Києва. Він уживав енергійних заходів щодо зміцнення держави, захисту кордо-нів, приділяв постійну увагу посиленню впливу християнства. Ярослав розширив церковні привілеї, широко розгорнув будівництво храмів, церков, монастирів. За його правління значно зміцніли міжнародні зв'язки Київської Русі, зокрема, з Швецією, Францією, Угорщиною, Польщею, Грецією, Німеччиною та іншими країнами.

У другій половині XI ст. в Київській Русі сформувалася громіздка система престолонаступництва. Якщо помирав великий київський князь, то на його місце переходив чернігівський, до Чернігова — переяславський, до Переясла-ва — волинський і т. д. Такий порядок престолонаступництва розладжував увесь княжий дім, що призводило до непоро-зумінь, конфліктів, збройних сутичок (міжусобних війн).

Порядок володіння уділами, як, зрештою, і міжкнязівські відносини, регулювалися також нормами сімейного права. Так, у разі смерті батька-князя великокнязівський стіл пере-ходив до старшого сина, а той змінював систему уділів, що незрідка призводило до міжусобиць. І лише Ярослав Мудрий у заповіті поділив владу між своїми трьома старшими синами — Ізяславом (відігравав провідну роль), Святославом і Всеволо-дом. Вони утворили своєрідний тріумвірат, що вершив усі справи на Русі.

Як зазначав М. С. Грушевський, відносини сюзеренітету — васалітету в умовах феодальної роздробленості набувають ознак сімейно-родових відносин. Вищезгаданий спосіб управління державою виявився в цілому життєздатним у період феодальної роздробленості. При такій формі правління поєднувалися тенденції економічного й соціального розвитку окремих країв і князівств з прагненням більшості верств суспільства до єдності.

Після смерті останнього з членів тріумвірату — Всеволода Ярославича, великого князя київського, система «родинного сюзеренітету» поступилася місцем принципові вотчини. Це сталося на Любецькому з'їзді 1097 р. Зібравшись у місті Любечі, нащадки Ярослава Мудрого проголосили принцип, за яким кожен князь мав володіти успадкованими землями й не зазіхати на володіння інших князів.

Поділ великокнязівського домену дав поштовх політич-ному поділові Русі на окремі князівства-держави. Так, у пів-денно-західній її частині виникли Київське, Чернігівське, Пе-реяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке князівства.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ УДІЛЬНИХ КНЯЗІВСТВ

Державний устрій удільних князівств Київської Русі зазнав змін. У XII ст. утвердилася нова загальноруська форма правління — київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найвпливовіших князів, яких об'єднували загальнодинастична спадщина й угода.

Однак після отруєння великого князя Юрія Долгорукого й зруйнування його сином Андрієм Боголюбським Києва 1169 р. єдність Русі було остаточно підірвано. Послаблення Києва як центру тяжіння призвело до ще більшої політичної роздроб-леності. Татаро-монгольська навала довершила занепад Київ-ської Русі.

Більш-менш повно охарактеризувати державний устрій періоду політичної роздробленості можна на прикладі кня-зівства, скажімо, Галицько-Волинського, яке виникло 1199 р. внаслідок об'єднання Володимиро-Волинського і Галицького князівств князем Романом Мстиславичем.

Галицьке-Волинське князівство досягло значного розвит-ку за правління князя Данила Романовича (1201 — 1264), прозваного Галицьким. Він і його наступники в умовах мон-голо-татарської колонізації творили державний лад і право на Галицько-Волинській землі.

Верховна влада в цих землях належала князю. До його пов-новажень входило: прийняття законодавчих актів, поточне управління, здійснення судочинства. Крім того, князь очолю-вав військо, накладав податки, карбував монети, розпоряд-жався скарбницею. Його прерогативою була зовнішньо-політична діяльність. Мав такі атрибути влади: вінець, герб, печатки, прапор та інші.

Наявність отаких широких повноважень дає підстави вва-жати князів самодержцями.

Однак, попри це, князь залежав від впливової боярської верхівки. Якраз вона виступила проти малолітніх Рома-новичів. «Робила раду» з боярами Мирославом і Детьком княгиня Романова. А Юрій Львович за порадою бояр при-єднав Берестейщину 1289 р.

Рада бояр не була постійно діючим інститутом влади. Але вона перетворювалася на нього, коли становище князя става-ло хитким, потребувало підтримки, або коли він намагався обмежити права бояр.

Нерідко бояри розходилися в поглядах, що використову-вали князі для досягнення власної мети. Або ж вони взагалі обходилися без ради бояр. Оповідаючи про свавілля Воло-димира Ярославича, літописець зазначає, що він «не любив думи з мужами своїми».

Отже, бояри як суспільно-політичний прошарок були правлячим станом, який активно впливав на життя держави.

У Галицько-Волинському князівстві, як і в більшості великих князівств Київської Русі, набула поширення складна двірцево-вотчинна система управління. Тут двірцево-вотчинні посади швидше, ніж в інших руських князівствах, перетво-рювалися на двірцеві чини. Двірцево-вотчинні слуги в князів-ському домені одночасно виконували й різні управлінські функції у межах всього князівства. За літописом, поєднували функції слуг і управлінців посади двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника, тисяцького (воєводи), соць-кого та інші. Ця категорія осіб мала свій виконавчий і керівний апарат, який фактично був розгалуженим вищим адміністративним органом управління князівством. Абсолют-но всі посади у великокнязівському управлінському апараті займали бояри. (Чим не боярська рада?) Хоч цей апарат