Козацька активність призвела до того, що король Владислав в 1632р. оголосив „пункти заспокоєння". В них гарантувалися права православного населения і права вільного населення [77,с.63]. Проте ці пункти мали більш декларативний характер і на практиці не виконувались.

У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання козаків. На Дніпрі поляки збудували фортецю Кодак, що мала стояти на перешкоді втікачам на Січ. Однак цього ж року козаки ,на чолі з І.Сулимою, захопили її. Через кілька місяців після цього Сулиму зрадили реєстрові козаки і його було страчено [103,c.152].

В серпні 1637р. почалося нове повстання на чолі з Павло Бутом (Павлином). Його підтримали селяни з Лівобережної і Правобережної України. Але в грудні 1637р. в битві під Кумейками він зазнав поразки і через деякий час був схоплений та страчений поляками. Проте ця поразка не означала кінець повстання. Воно тривало на Лівобережжі аж до літа 1638р. під проводом Я.Остряниці і Д.Гуні [3,с.31].

Після жорстокого придушення повстання польський уряд вирішив не торгуватися з козаками. Згідно „Ординації" 1638р. реєстр зменшувався до шести тисяч козаків. Реєстрові козаки позбувалися права самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада польського старости, що призначався королем, а козацькі полковники і осавули мали обиратися з польської шляхти. Суворо обмежувалися території розселення козаків На додаток до цього окремі магнати в Україні встановили в країні жорстокий терор спрямований проти всіх хто був пов'язаний з козаками. Один шляхтич цинічно заявив: "Козацтво - це нігті з організмі нашого суспільства, вони надто швидко підростають і потребують чистого підстригання" [103,с.152].

На думку деяких вчених, саме під час повстання 1637-38рр.серед старшини зароджується туманні наміри домагатися автономного статусу для „України на схід і на південь від Білої Церкви" [95,с.65]. Саме в цей час, на нашу думку, заклалися ті ідеї, що через 10 років стали основою для формування української держави Б.Хмельницького.

Цікавого розвитку в цей час набувають україно-російські взаємостосунки. Московська держава, не маючи сил на рівних боротися з Річчю Посполитою, старалася перетягнути на свою сторону українське населення, а насамперед козацтво. При цьому московські дипломати використовували релігійні факти. Вони виступили за захист православної ортодоксальної віри від католиків і тому заохочували козаків до анти польської боротьби.

На думку В.Щербака, на протязі 20-30-х pp. XVII ст. в українських землях активно діяла російська розвідка [119,c.99]. Прикладом характеру її діяльності є те, що гид час повстання 1625р. серед козацького середовища поширилась чутка про можливий перехід на „государеву" сторону. Т.Федорович (Трясило) під час повстання 1630р. звертався також по допомогу до царя. А Я.Остряниця, коли зневірився в боротьбі в 1638р. перейшов з частиною козаків на московську територію [115,с.75].

Найточнішою заявою щодо можливого варіанту подальших україно -російських відносин стало звернення митрополита Борецького до московського царя в 1625р. В ньому він говорить, що православ'я під владою Польщі не має майбутнього, а тому він пропонує царю прийняти Україну під свою руку. Проте Москва реагувала на такі заяви обережно. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцем підтримку лише грошми і заохочуючими словами [103,с.155]. На нашу думку не слід перебільшувати значення оцих контактів між російською православною верхівкою і українською старшиною чи духовенством. Спроби "козацької старшини домогтися від свого сусіда були насамперед зумовлені військовими потребами. Тому говорити про прагнення українського народу до возз'єднання з російським народом недоцільно.

Отже, в 20-40-х рр. в Східній Європі надалі відбувалися гострі міжслов'янські конфлікти. В результаті російсько-польської війни 1632-34рр. значно укріпила в регіоні своє становище Річ Посполита. Єдиним успіхом росіян з цієї компанії було те що вони зуміли домогтися визнання Михайла Романова царем поляками і відмовлення Владислава від посягання на московський престол. Це дало змогу Росії за роки миру дещо стабілізувати внутрішнє становище в країні.

В Речі Посполитій в цей час відбувалося загострення відносин між поляками та українцями на ґрунті національних і релігійних проблем. На протязі 1625-38рр. відбувся ряд козацько-селянських повстань, які закінчилися невдало. Причинами поразок були: стихійність повстань, нечітка кінцем мета, погана спланованість дій, прив'язаність значної частини повстанців до певної території, суперечки в середині козацтва, недостатність бойового досвіду тощо. В цей час формується ідея козацької державності, що була втілена дещо пізніше, Б.Хмельницьким. Значну роль в цьому відіграло духовенство і українська шляхта.

Короткозорість польського уряду в 1638-48рр., який не помічав росту невдс00лення і опору руського народу проти утисків і репресій мала в подальшому негативне значення для подальшої історії Польщі. Поляки не зрозуміли, що козаки в цей час уже вели боротьбу не тільки за релігійні і станові інтереси, а й за національні права. Тому їх аж ніяк незадозільнило те становище в якому вони опинилися після Ординації 1638р., що стало однією з причин Української національної революції середини XVII ст.

§ 2.2. Українська національна революція і її вплив на розвиток міжслов'янських стосунків в Східній Європі

Свого апогею міжнаціональні конфлікти в Східній Європі досягли в | середині XVІІ ст. Визначальну роль у цьому відіграла Українська національна революцію, яка була однією з найвизначніших подій бурхливої європейської історії даного століття. Це була всенародна війна за звільнення від чужоземного польсько-шляхетського панування і за знищення феодально-кріпосні чеського ладу на Україні. Повсталі виступали за право вільного віросповідання. А козацька старшина прагнула зрівнятися в правах з польською шляхтою.

На 1648 р. Річ Посполита була однією з