У серпні 1678 р. у Москві був укладений чергова польсько-російська угода яка підтвердила положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. в Гродно відбулася нове спільне засідання польських і російських дипломатів, де мала розв'язатися проблема ,,Вічного миру". Польща вкотре зажадала від Москви повернення Києва, але росіяни відмовили їм в цьому. Відмітимо, що термін “вічний мир" на російській мові того часу означав лиш мир на 30 років. Слово „вік" багатозначне, але в цьому випадку, напевне був на увазі – “вік людський", тобто протяжність людського життя [120,с.28].

Влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство. Намаганню обох сторін укласти воєнний союз проти Туреччини знов перешкодило українське питання. Обидві сторони, забувати про попередні домовленості вимагали одна від іншої права володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва зела хитру дипломатичну гру, результатом якої мав бути майбутній мир з Османською імперією [34,с.204].

На печатку 1681 р. між Росією, Кримським ханством і Туреччиною було укладено в Бахчисараї перемир'я на двадцять років. За ним, кордон між турецькими і московськими володіннями пролягав по Дніпру, а землі аж до Південного Бугу маля залишитися незалежними [42,c.392].

Зрозуміло, що мир між Портою і Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів для замирення з царем. До цього його підштовхували папа Римський і австрійський імператор. У грудні 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського “Вічного миру" до Андрусова прибуло королівське посольство. А в 1684р була організована (Священна і антитурецька ліга за участю Австрії, Венеції, Ватикану і Речі Посполитої. Однак вона не сприяла планам останньої, утвердитися на правобережних землях Це робило неминучим для Польщі укладення міцного союзу з Московською державою [34,с.205].

Голеним вузол суперечностей між Росією і Туреччиною, як і в попередні роки був зав'язаний на проблемі політичного становища Україні". Порта не бажала відмовитися від зазіхань не тільки на Правобережжя, а й Лівобережжя. Тому московсько-турецькі відносини залишалися напруженими і підштовхували Росію до угоди з Польщею. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася з початком боротьби країн “Священної літи" проти Османської імперії, дозволяла царському уряду сподіватися на успішне вирішення свого головного геополітичного завдання другої половини XVII ст. - заволодіти Україною.

У лютому 1686р. В Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в дуже напруженій атмосфері. Все ж 6 травня був підписаний текст договору. Цей „Вічний мир" підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в значно категоричнішій формі. Він остаточно закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Польща, відмовилася від протекторату над Військом Запорозьким. Не вирішеним залишається питання про статус Правобережних земель Подніпров'я [42,с.392].

Для Польщі і Росії цей договір мав велике значення оскільки, дав можливість обом країнам сконцентрувати свої основні сили на відбиття турецьке?! загрози. Україна після „Вічного миру" стала не тільки юридично, а й фактично поділеного на дві частини. Про значення договору свідчить те що в Польщі навіть вийшла пам'ятна монета.

Остаточно поділ українських земель підтвердив Карловицький конгрес 1699р. Він був скликаний з метою врегулювання відносин у Європі після поразки Порти в війні з країнами Священного Союзу. Згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східна Київщини та Поділля [34,с.207].

Польське-Литовська держава і Московське царство після укладення “Вічного миру" провадили політику, спрямовану на підпорядкування і миростворення українського населення. Особливу увагу цьому питанню приділи польський король Ян III Собеський. Він вважав, що Річ Посполита сама не вистоїть в боротьбі з османами і росіянами, якщо їй не нададуть допомоги козаки. Саме Собеському належать такі слова: “При кому козаки при тому і Україна” [117,с.39]. Цим принципом він керувався протягом усього періоду свого правління.

Особливості політики Яна Собеського полягали у намаганні підпорядкувати “козацьку'' колонізацію українських земель своєму контролю. Однак польському уряду так і не вдалося стабілізувати польсько-українські стосунки, що рік у рік погіршувалися з огляду на відсутність проекту з розв'язання “козацької проблеми” [117,с.49].

У 1685р. Річ Посполита формально відновила на Правобережжі козацтво з традиційними для нього формами самоврядування. Українські козаки і селяни швидко заселяли ці землі. Колонізаційний рух організували полковники С.Палій, С.Самусь, 3.Іскра. До 1684р., ще за рік до формальної санкції польського сейму на відновлення організаційної структури козацтва на Правобережжі вже налічувалося близько 10 тис. козаків.В ході подальшого заселення краю сюди стали повертатися польські шляхтичі, що знову призвело до відновлення напруженості в україно-польських стосунках. Значно гірше становище було в тих земель України, що були під владою Москви. У складі монархічної, абсолютистської Росії українська держава з притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Раніше чи пізніше її суспільно-політичні інститути мали поступатися загальноімперським нормам і звичаям [93,с.10].

Це прекрасно прослідковується в текстах угод гетьманів з царем. Так в Березневих статтях 1654р., укладених при правлінні Богдана Хмельницького Військо Запорозьке виступало як самостійне державне утворення, що з власної волі стало васалом царя. Причому ця угода носила конфедеративний і характер. Проте в Коломацьких статтях 1687р. укладених І.Мазепою, козацька держава вже була як невіддільна частина Московської держави, що мала незначну автономію.

Значного удару по самостійницьких планах української еліти завдало і правління І.Мазепи. Він від початку свого правління до кінця ХVII ст. вів настільки покірну політику, що й справді дуже дивним виглядав пізніше, його перехід на сторону шведського короля під час Північної війни.

В другій половині XVII