З.Когут в праці “Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830 рр.” [55], дослідив те які заходи чинила російська адміністрація на українських землях і спробував з’ясувати чи могла існувати українська автономія в складі Російської імперії. Він дійшов висновку, що російський централізм і українська автономія є несумісними речами. Тому російська політика на українських землях мала колонізаторський характер.

Чільне місце в історичній думці сучасності займають В. Смолій і В. Степанков. Вони в своїй праці “Українська національна революція ХVІІ ст. (1648 – 1676 рр.)” [95] ввели нову концепцію. На їх думку події середини ХVІІ ст.. в Україні булли не чим іншим, як національною революцією. Вона охопила не 1648-1657 рр., а 1648-1676 рр. Автори зуміли показати причини українсько-польського конфлікту, його хід і наслідки для всієї Східної Європи. При написанні своєї дипломної роботи ми орієнтувалися на цю концепцію.

А.Зінченко в книзі “Історія дипломатії від найдавніших часів до початку нового часу” [42], в окремому розділі дослідив роль української дипломатії в досліджуваний час, детально прослідкував хід російсько-польського протистояння протягом ХVІ-ХVІІ ст. На думку автора, в боротьбі, що почалася в Східній Європі перемогла Росія, а Україна і Польща підпали під її вплив. В роботі Л.Зашкільняка і М.Крикуна “Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів” [41], простежується тенденція до об’єктивного дослідження причин і суті україно-польського конфлікту. Українські автори прагнуть зрозуміти, чому могутня Річ Посполита в середині ХVІІ ст. занепала, а наприкінці ХVІІІ ст. взагалі зникла. На їх думку це сталося через недосконалість політичного ладу і через релігійно-національні протиріччя в середині країни.

Роль українського козацтва в західноєвропейських джерелах висвітлені в монографії Д.Наливайка “Козацька християнська республіка. Запорізька Січ в західноєвропейських історико-літературних пам’ятниках” [70]. Саме в цій праці містяться цікаві дані про участь козаків у придушенні Чеського повстання 1618-20 рр.

Серед новітніх праць відмітимо роботу О.Пахльовської “Симбіоз культури та ідеології в Україні ХVІІ ст.” [75]. Вона звертає увагу на роль Києва в виникненні ідеї збирання руських земель. Досліджуючи значення православної церкви дослідниця вважає, що вона до 1654 р. відігравала позитивну роль, оскільки зберігала національну ідею і свідомість. Після 1654 р. церква поступово стала на службу російському самодержавству і стала на захист його колонізаторських планів.

Дослідженням окремих аспектів міжслов’янських конфліктів займалися російські історики вже з ХVІІІ ст. В середині ХІХ ст. появилася праця С.Соловйова “Сочинения в VІІ томах” [97]. Автор вважає, що зовнішня політика Москви мала за мету захист руських земель і Західної Європи від азіатської загрози. Він дослідив роль концепції “Москва – ІІІ Рим” в формуванні зовнішньополітичної доктрини Російської імперії. В подібному руслі здійснив свої дослідження В.Ключевський. Недоліком їх праць є те, що вивчаючи відносини Росії з іншими країнами (зокрема і слов’янськими), вони виходили суто з інтересів своєї вітчизни.

В радянській історіографії, незважаючи на ряд ідеологічних штампів було здійснено ряд досліджень пов’язаних з нашою проблематикою. В 60-х рр.. ХХ ст. вийшла 12-томна “История СССР с древнейших времен до наших дней” [47,48]. Автори цього видання вивчили основні пріоритети зовнішньої політики Росії. На їх думку зовнішньополітичні агресивні війни Московської держави були зумовлені історичною необхідністю.

В.Королюк в свіїй роботі “Ливонская война. Из истории внешней политики Русского централизованого государства во второй половине ХVІІ века” [56], показав всі перепетії російсько-польських відносин в ході війни. Подібною за змістом є робота Б.Флорі “Русско-польськие отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине ХVІ – начале ХVІІ вв.” [112]. Автор подав в праці цікаві дані про настрої в середовищі польського і російського суспільства, щодо можливої унії між Росією і Річчю Посполитою.

При дослідженні польсько-російських відносин в часи “Смути”, важливе місце займає праця Р.Скриннікова “Россия в начале ХVІІ в. Смута” [91]. Вона розкриває хід боротьби в середині Росії під час внутрішньої нестабільності. Автор дослідив роль Польщі в появі у межах Московської держави Лжедмитрія.

Цікаві відомості про польсько-російські дипломатичні відносини містяться в праці Л.Юзефовича “Как в посольских обычаях ведется...” [120]. Автор, окрім того що дає характеристику церемоніалу при російському дворі, продає цікавий фактичний матеріал про переписку І.Грозного і С.Баторія.

Є. Анісімов в праці “Время петровських реформ” [16], дослідив походження заповіту Петра І і те, який вплив він мав на зовнішню політику Росії у ХVІІ ст. Проблему просування Росії в балканському напрямі висвітлила І.Лещіловська в статтях “Балканская политика Екатерини ІІ” [63], “Петр І и Балканы” [64].

Проблемам поділу Речі Посполитої присвятив свої статті П.Стегній – “Первый роздел Польши и российская дипломатия” [98. 99], “Разделы Польши в дипломатии Екатерини ІІ” [100]. Автор дійшов висновку, що Річ Посполита була для Росії не об’єктом, а скоріше засобом політики, основний вектор якої мав південно-західний чорноморсько-балканський напрямки. Ю.Борисьонок дослідив процес інкорпорації білоруських земель до складу Російської імперії [22].

Радянські автори дослідили участь Польщі в подіях 1618-20 рр. в Чехії. Це насамперед стосується О.Вайнштейна. Він в парці “Россия и Тридцатилетняя 1618-1648 гг. Очерки из истории внешней политики Московського государства в первой половине ХVІІ века” [25] подав фактичний матеріал пов’язаний з участю польських військ у придушенні чеського повстання. Його справу продовжив Б.Поршнэв. Він у своїх парцях “Политические отно шения Западной и Восточной Европы в эпоху Тридцатилетней войны”