Російська імператриця поставила перед собою і своїм урядом 2 завдання: 1) організувати управління католиками на своїй території; 2) обмежити вплив на ці землі папи. В січні 1782 р. була відкрита Білоруська (Могильовська) католицька єпархія. Білоруський єпископ С.Сестренцевич став архиєпископом і одержав широкі повноваження. Спочатку папа не підтримав цієї кандидатури, але під тиском російських дипломатів він погодився.

3 лютого 1784 р. Катерина ІІ надала Сестренцевичу право управляти місцевими католицькими монастирями, що раніше підпорядковувалися закордонним орденам. Це порушило католицькі канони і ставило монастир під контроль „російської” католицької церкви. Маніфестом 30 жовтня 1794 р. цариця надала право католикам на публічне віросповідання і законне володіння своїм майном. Католицькі священники не мали залежати від будь-якої закордонної духовної влади. Вони повинні були знати російську мову і складати присягу на вірність Росії, монахи повинні були чітко приписати до монастирів, малипрацювати і їм заборонялося просити милостиню [106, с.140].

У створенні власної католицької церкви Катерина ІІ вирішила використати єзуїтів, діяльність яких в Європі була заборонена. Вони навчали, що папство не є догмою латинської віри, що церква католицька, яка управляється єпископом є така ж як і та, що управляється папою [65, с.130]. Єзуїти допомагали утвердженню російської влади на цих землях.

26 лютого 1797 р. при Юстиц-колегії було створено департамент римо-католицьких справ. 3 листопада 1798 р. Сенат видав „Регламент для церков і монастирів римо-католицького сповідання в Росії”. Цей документ значно обмежив самостійність римо-католицького духовенства [106, с.141].

Отже, на протязі ХVІІІ ст. Російська імперія вела активну колонізаторську політику спрямовану на інтеграцію білоруських і українських земель в загальноімперський простір. Ця політика мала кращі результати в Україні (особливо Лівобережній). Це зумовлювалося тим, що ці землі значно довше знаходилися під владою Росії. Окрім того успіхом росіян сприяло те, що українці і росіяни були православними. В Білорусії ж значна частина була католиками, та й більшість її земель увійшли до складу Російської імперії в останній чверті ХVІІІ ст. Тому уряд Росії проводив тут більш обережну політику. Незважаючи на доволі значні успіхи російської адміністрації, їй не вдалося досягнути кінцевої мети своєї політики.

§ 3.3. Зв’язки Росії з південно-слов’янськими народами кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.

Знаменною рисою ХVІІІ ст. стало розширення міжслов’янський контактів – в області науки книжної справи, народної освіти мистецтва, торгівлі. Особливо тісними стали в цей час взаємостосунки між Росією і народами Балканського півострова. Це зумовлено було історичними причинами.

Грунт для цього зближення було закладено набагато раніше під впливом релігійно-культурних контактів, що впродовж ХVІ-ХVІІ ст. підтримувало південнослов’янське духовенство з російською православною церквою. Російський цар, церква і простий люд надавали православним Балканського півострову щедру, але не безкоштовну допомогу. Про це переконливо свідчить план російського патріарха Іоакима, що в 1685 р. заявив про намір об’єднати під своєю духовною владою всіх православних християн Балканського півострова. Релігійне об’єднання передбачало у майбутньому й державно-політичну спільність [43, с.202].

Балканські плани російського уряду і церкви будувалися і опиралися на теорію „Москва – ІІІ Рим”. Ця концепція спрямовувалася проти нехристиянського спадкоємця ІІІ Риму – Османської імперії, що поневолила слов’янські народи [73, с.38]. Виходячи з цього, Росія покладала на себе місію визволення поневолених балканських народів. Особливо це прагнення почало проявлятися за правління Петра І. Так в листі до патріарха Адріана з ??? він писав, що прагне визволення слов’ян [26, с.10].

Належить сказати, що до створення таких листів Росію підштовхували самі духовні і світські лідери поневолених народів. Про це свідчить ряд фактів. В 1868 р. під час підготовки до повстання в Болгарії, керівник повстанців Р.Срацимирович відвідав Москву. Він встановив тісні контакти з московським патріархом і пообіцяв сприяти підпорядкуванням йому православних храмів на Балканах. Після поразки повстання він через 3 роки втік в Росію [45, с.475].

В 1688 р. волоський господар Щ.Кантакузимо, константинопольський патріарх Діонісій і сербський патріарх надіслали російським царям Івану і Петру грамоти з-під османського гніту і взяти під свою опіку. Росія використала це як підставу для виступів на міжнародній арені у ролі захисника інтересів православного населення, що опинилося під владою слтана [49, с.202].

Петро І першим з російських правителів чітко усвідомив інтереси Росії на Балканах.і виразив їх у тріалі: морські шляхи, перемога над Туреччиною і визволення балканських християн. Визволенням підвладних ??? слов’ян мало стати умовою їх ??? [64, с.47]. Сам Петро І сформував зовнішньополітичну стратегію на Балканах. В своєму напівлегендарному заповіті він писав: „… ближче просуватися до Константинополя … проводити постійно війни проти турків… Переманити на свою сторону, поєднати кругом себе всіх греко-східних … схизматиків, розселених в Угорщині, Туреччині і південній Польщі, стати їх опором і приготувати всезагальне панування над ними шляхом встановлення ніби-то духовного верховенства…”[16, с.414-415]. В руслі цього документа здійснювалася протягом ХVІІІ ст. політика Росії щодо інших слов’янських народів.

Петро І почав ще в 90-х рр. ХVІІІ готуватися до війни з Туреччиною. В майбутніх бойових діях він значне місце відводив Балканам. Про це свідчить те, що він вже тоді почав збирати дані про майбутній театр воєнних дій. Це підтверджують документи. 2 жовтня 1692 р. в наказних статтях капітану Г.Г.Островському, при направленні його в Даммацію для набору на російську службу офіцерів і матросів, Петро І наказував: „Їхати з Гаги, детально вивідавши, через які місця бличе і краще до Славонської чи до Словацької і до