Цей „Грецький проект” так і не був втілений в життя. Насамперед, Австрія не відважилася на такий крок. Також помер головний надхненник проекту Г.Потьомкін, а Велика французька революція відтягла увагу Катерини ІІ на захід [26, с.16].

Під час наступної російсько-грецької війни 1787-91 рр. Росія знову звернулася з закликом до поневолених слов’янських народів піднімати повстання [7, с.334]. Вони відгукнулися. Особливо в цій боротьбі відзначилося населення Чорногорії. Османська імперія зазнала поразки і змушена була піти на нові наукові територіаальні поступки Росії. Також вони підтвердили пункти попереднього договору 1774 р. про право покровительства Росії над усім православним населенням Порти [49.с.203].

Після закінчення війни російсько-слов’янські взаємини продовжувалися. Особливо тісними контакти стали між Росією і Чорногорією. З кінця ХVІІІ ст. імператор Павло І видав рескрипт про назначення Чорногорії щорічної субсидії: „Всемилостивіше подарував … чорногорсько-бердянському … народу з поваги до прихильності до нас по 1000 червінців на рік …” [7, с.386].

Таким чином, на протязі всього ХVІІІ ст. склалися надзвичайно тісні контакти між Росією і слов’янськими народами Балканського півострова. Їх зближувала спільна антитурецька боротьба. Підневільні слов’янські народи Османської імперії щиро вірили і надіялися на допомогу Росії. Останнім її надавала, але при цьому насамперед намагалася вирішити власні геополітичні інтереси. Захист православних християн загалом і слов’ян зокрема, був лише щитом яким Росія прикривала свої загарбницькі плани. Хоча й не слід відкидати значення допомогти Росії, для слов’ян Балканського півострова.

ВИСНОВКИ.

В другій половині ХVІ-ХVІІІ ст. відбувся ряд військово-політичних конфліктів. Не обминули вони й слов’янські країни. Особливе загострення міжслов’янських взаємостосунків відбулося в Центрально-Східній Європі. В цьому регіоні найбільшу зовнішньополітичну активність проявила Польща (з 1569 р. Річ Посполита) і Росія.

Обидві вище згадані країни проявили інтерес до захоплення земель, що колись входили до складу Київської Русі. Ці землі в цей час в своїй більшості входили в склад Великого князівства Литовського. Тому Варшав і Москва почали політичний тиск на литовський уряд, з метою захоплення українських і білоруських земель. Значно більших успіхів в цьому досягла Польща. Вже в 1340 р. вона зайняла Галичину, а в 1585 р. уклала з Литвою династичну унію. З цього часу польська верхівка вела боротьбу за подальше об’єднання двох країн. Ця боротьба закінчилась в 1569 р. коли було укладено Люблінську унію. Згідно їх умов Польща заволоділа всією Україною і частиною Білорусії.

В середині ХVІ ст. Спалахнула Лівонська війна, участь в якій взяла росія і Польща. Окрім традиційної боротьби за „київську спадщину”, обидві країни воювали за панування на Балтійському морі. Війна закінчилася поразкою Росії і призвела до посидення Речі Посполитої.

На початку ХVІІ ст. в Росії настала криза внутрішньополітичного життя. Вона відома під назвою „Смута”. Польські правлячі верхівки вирішили використати її для підпорядкування собі Росії. Спочатку поляки підтримуквали самозванців, а коли стало зрозуміло, що вони не досягнуть успіху, відважилися на відкриту інтервенцію. Проте вони не досягли мети. Російський народ зумів відстояти власну незалежність.

В цей же час польський уряд звернув увагу на події в сусідній Габсбурській імперії. Там чеський народ в 1618 р. підняв повстання спрямоване проти Габсбургів. Польський король Сигизмунд ІІІ Ваза надав допомогу імператору, що був його союзником. В історичній літературі в більшості випадків засуджують дії короля. На нашу думку не слід робити таких однозначних висновків. Адже, коли б поляки спробували відвоювати в Габсбурзької імперії корінні польські землі, то це могло б спричинити нову війну з Габзбургами. Цим, скоріше за все, скористалася б Османська Порта і почала б агресію проти обох країн. Нам здається, що найбільш правильним рішенням було б невтручання польських військ в хід повстання. Наслідком втручання військових загонів Речі Посполитої (в яких було багато українських показників) стала поразка чеського повстання. Це призвело до того, що чехи остаточно втратили свою незалежність, а поляки не змогли відвоювати Селезію.

В першій чверті ХVІІ ст. поступово ускладнилося внутрішньополітичне життя Речі Посполитої. Це пов’язане з тим, що в цей час відбулося посилення національно-визвольного руху українського і частково білоруського народу. Причому національно-визвольна боротьба переплелася з релігійною нетерпимістю.

Наприкінці ХVІ ст у міжнародному житті східної Європи з’явилася нова сила – козацьке Військо Запорозьке. Воно в 20-их роках утвердилося як захисник українського народу. Козацтво стало провідною силою в відстоюванні національно-політичних прав руського люду. Козацько-шляхетські лідери вели активні дипломатичні контакти як із польським урядом, так і з східними патріархами для вирішення одного із найактуальніших завдань для України. Невирішеність ряду проблем, що були в україно-польських стосунках призвели до ряду повстань козаків і селян в 20-30-х рр. ХVІІ ст. Польський уряд зумів їх придушити.

Замирення між українцями і поляками тривало недовго. В 1648 р. почалося чергове повстання під проводом Б.Хмельницького, що переросло в Українську національну революцію. Ці події повністю змінили співвідношення сил у Європі. Річ Посполита перетворилася з провідної розвинутої країни в арену міжнаціональної боротьби. В 1654 р. Гетьманщина (українська держава) фактично вийшла з її складу. Найбільшу користь з подій середини ХVІІ ст. в даному регіоні мала Росія. Вона після Смоленської війни 1632-34 рр. зайняла вичікувальну позицію.